2 Лука

Я кваплюся коридорами, думки розмірені, спокійні. Справа владнана: родина Еліни дала згоду на шлюб, формальності завершені, і ніяких причин затримуватися більше немає. Все йде за планом — так, як має йти, без сюрпризів, без непередбачуваного хаосу.

Але потім я бачу її. Дівчину, наречену племінника. Стоїть тихо біля столу, намагається втримати себе в межах спокою, але щось… зачіпає. Легка напруга в погляді, ритм дихання, дрібні нервові рухи рук — і це зачіпає мене.

Я спостерігаю мовчки. Чоловік має залишатися непомітним і контрольованим, але щось у ній змушує затримати погляд. Обличчя ще не показує страху чи здивування, лише плутанину і тонку боротьбу між бажанням щось сказати і внутрішнім протестом.

Це не лише цікаво. Це рідкісне відчуття — коли людина поруч із тобою ніби говорить без слів, а ти розумієш, що її реакція на тебе є таким же важливим сигналом, як будь-який вчинок родини чи клану.

Вона навіть не підозрює, що я її бачу. Я вирішую спостерігати, аналізувати — бо хто, як не я, має оцінити слабкі точки й силу тих, хто опиняється поруч із моєю родиною? І все ж, під цим суворим поглядом коду честі, прокрадається щось інше: цікавість.

Ця дівчина — не просто формальність, не просто ще одна маріонетка для родинних планів. Вона зачепила мене чимось непередбачуваним, і я не можу відвести очей.

Я стежу за нею, оцінюю кожен рух, кожен вираз обличчя. Вона маленька у цьому світі, тендітна, але спроба приховати хвилювання здається мені сміливою. Та сміливість — лише ширма. З її обличчя та постави ясно: шанси вижити у правилах клану — нульові. Нуль. І це не моя прихильність чи думка, а холодний розрахунок: кодекс, влада, традиції.

Я повинен був залишити її байдужою. Вона — дочка зрадника, і раніше мені не спадало на думку давати співчуття таким, як вона. Ніхто з родини Еліни не заслуговує на слабкість у моїх очах. Але тепер щось змінюється.

Несподівано, тихо, майже непомітно, я відчуваю легку жалість. Не симпатію, не бажання втручатися, а щось більш вузьке, концентроване: «Ця дівчина не винна, що її життя зруйноване чужими рішеннями».

Я ловлю себе на тому, що ще трохи затримую погляд на ній, наче на маленькому світі, який незабаром зникне під тиском правил і обставин. І це відчуття — чужорідне, небажане, небезпечне для того коду, якому я завжди слідував.

Але я не можу його відкинути. І це робить її появу тут ще більш тривожною — не для неї, а для мене.

На мить, холодний розрахунок в голові бореться з дивним відчуттям, яке ніколи раніше не дозволяв собі. Але секундою пізніше я відводжу погляд, пригадую кодекс, обов’язки, силу родини. Це не місце для слабкості.

— Наречену чекають у палаці, — кидаю сухо, щоб підтвердити формальність новини, і рухаюся на вихід з кімнати. Далі справа з Адою. Думаю вона знайде аргументи. Еліна буде щасливою ввійти в наш клан. Навіть не підозрюючи, яка доля на неї чекає. 

Моя постава залишається спокійною, але той погляд… він тягнеться за мною, як тінь, і я відчуваю, що цей короткий момент залишиться зі мною довше, ніж хотів би визнавати.