Глава 3. Вогонь у зіницях

У цих очах, на додачу до рідкісного кольору, палав вогонь — просто в зіницях. Він танцював, вабив, зігрівав і підштовхував ризикнути.
Чоловік не випускав мене з рук.
— Вибачте, я поспішаю, — раптом знітилася я. Від нього йшов сильний жар, наче я надто близько нахилилася до багаття.
— І куди ж ти так поспішаєш? — запитав мій зведений брат, якщо, звісно, таки вважати, що я донька його батька.
— До академії магії. Мене зарахували на факультет вогню.
— Боюся, якщо ми не проведемо ритуал, то вчитися вже не матиме сенсу, — гарно окреслені вуста скривилися в усмішці.
— Це ще чому?
— Сестричко, не розчаровуй мене, — знову посміхнувся Зейн. Здається, я його неабияк бавила. — Я думав, ти розумніша, ніж здаєшся, — від його грубого натяку я спалахнула, як багаття, в яке підкинули сухих дров.
— Відпусти мене, — я знизала плечима. — Я знаю, що обряд відновлення вогню необхідний. Але не певна, що моя участь у ньому справді потрібна. Якщо вже його проводить такий чудовий маг, як ти, то навіщо там моя скромна персона? — настала моя черга глузувати.
Я придивилася до його аури. Рівна й яскрава, але ніби під дією вітру, якогось протягу. Через це вогняна магія наче постійно змінювалася, переливаючись від темно-вишневого до світлого коралового. Нічого подібного я ще не бачила. Він ніби вловлював магію й пропускав крізь себе.
— Цікаво, так? — Зейн упіймав мене на тому, що я розглядаю його ауру.
— Незвично, — погодилася я, відвернулася від нього й повернулася до центру вітальні.
Спадкоємний принц рушив слідом.
— Ми як слід не познайомилися. Пропоную це виправити, — мій зведений братик жартівливо вклонився. — Спадкоємний принц Вогняних Земель Зейн Даніял Каюм аль Рабах. Моя мати — володарка Фірузе Аміра Гхадір аль Хусейн.
Розумію, чому її так назвали: у дружини володаря були рідкісні для наших країв яскраво-блакитні очі. Але в моєї мами все одно гарніші: зелені, як у кішки. А в мене вони взагалі змінюють колір залежно від настрою.
— Гадаю, володар Рашид Васім Гамал аль Вахід не потребує представлення. А ти Малейка, правильно?
Мені кортіло сказати: «принцеса Малейка Айша Амані аль Рашид», але я стрималася. Не хотіла ще дужче нагнітати обстановку. Тим паче що я жодна не принцеса.
Замість того щоб вихвалятися, як спадкоємець нашого володаря й затятий сноб, я поставила запитання по суті:
— Коли ми візьмемося за обряд?
— Треба дочекатися наступного повного місяця. Судячи із записів у давніх писаннях, обряд краще проводити вночі.
— Але наступний повний місяць лише за три дні. Я не можу так довго чекати. Мені треба записатися на бойовий факультет. Там швидко розберуть усі місця.
— Ти хотіла сказати, на побутовий? — так само глузливо-зверхньо запитав Зейн.
— Ні, я мала на увазі саме бойовий! — як же він мене бісить. Навіть більше, ніж пихата володарка. Та хоч не ховає своєї ненависті під співчутливою ввічливістю, наче отруту кобри в солодкому пиріжку. — Тож вибачте, залишитися не можу.
— А доведеться, — глузливо-зверхній тон Зейна різко змінився. Став холодним, як сталь клинка. — Ти залишишся тут! — І знову як було: — Заразом зможеш подивитися на палац. Якщо хочеш, я тобі тут усе покажу. По-родинному.
Теж мені родич знайшовся.
— Синку, я певна, що Малейка не захоче залишатися в палаці. Їй треба готуватися до вступу, — у присутності сина володарка принишкла й змінила тон. Заговорила просто-таки медовим голосом. Подивіться-но, а при батькові вона не стримувалася

Ось виправлений розділ з назвою.
— Чому б і ні, я не проти ближче познайомитися з татом, — мені закортіло зробити все навпаки.
Володарка хоче мене випровадити. Отже, я неодмінно залишуся. До академії я так чи так потраплю, треба буде лише поїхати на інший кінець міста. Мама дала мені з собою досить золота, та й сама я заробила, потроху торгуючи в крамниці в Зорга. Збирала на дорогу до столиці, а приїхала в арбі володаря, тож пересування для мене не проблема.
— Чудово, доню, — несподівано бадьоро втрутився в розмову володар, — накажу, щоб тобі підготували гостьові покої. Сподіваюся, тобі в нас сподобається.
Батько здавався щиро втішеним. Але його щирість нічого не варта. У дитинстві я, можливо, й повірила б його словам, а тепер — звісно, ні.
— Малейко, під час навчання в академії ти можеш жити в палаці, — несподівано додав володар, чим заслужив обурений, я б навіть сказала, злий погляд дружини.
— Дякую, володарю, — вклонилася я батькові. Його щедрість анітрохи не змінила моєї думки. Добре бути щедрим, коли тобі це зручно.
— Можеш відпочити з дороги, доню, — як же легко він вимовляє це слово. Ніби все життя так казав. Але в нього був син, який ріс під могутнім батьківським крилом, а я вчилася літати сама. — Тебе проведуть служниці на жіночу половину.
Ось як, а я й забула, що палац поділений між володарем і його дружиною. Ми з мамою жили просто, а чоловічої половини в нашому домі зроду не було.
До мене підійшла немолода сухорлява служниця й вклонилася.
— У арбі лишилися мої речі, — звернулася я до неї.
— Усе вже у вашій кімнаті, пані, — служниця знову вклонилася.
— Чудово, — усміхнулася я й пішла за жінкою, озирнувшись на тих, хто лишився у вітальні.
Володарка Фірузе щось несамовито нашіптувала батькові, а той хитав головою, але, схоже, не слухав.
Я перевела погляд на Зейна. Він проводжав мене очима. Мені не сподобалося, як він на мене дивиться. Наче кіт на мишу. Але дарма він думає, що я дам себе з'їсти.
Це я тут кішка, чорна пантера. Це мій другий образ, а третій — великий хижий птах, теж чорний. Інші образи мені поки що не вдаються, але й два серед перевертнів — велика рідкість.
Мама, наприклад, оберталася лише на кішку. Зате на яку пухнасту й гарну — будь-яка перевертниця позаздрила б.
Мене привели в розкішно оздоблену кімнату. На підлозі лежав пухнастий персиковий килим, повсюди були легкі, повітряні завіси й шовкові подушки на низьких широких диванчиках. Була тут і власна купальня — справжня розкіш, а в повітрі чудово пахло рідкісними пахощами.
Так уже й бути, поки що залишуся, а там побачимо.