Глава 2. Родини якої немає

Я пообіцяла мамі бути чемною дівчинкою, але коли побачила розкіш палацу, мені закортіло зрівняти його із землею, випалити дощенту.
Ми з мамою жили так тяжко, що, по правді, просто виживали, а тут навіть нічні горщики золоті. Володарка не знає ні турбот, ні клопоту. Усе в неї гладко, а в її синочка й поготів. Уявляю, який він гидкий і нудотний. Його я ненавиділа дужче, ніж усю решту сімейки разом узяту. Зейн посів моє місце. Це я донька володаря, а він чужий. Та йому дістається все, а мені нічого.
Такі думки кружляли в моїй голові, поки я чекала на вінценосних осіб у палацовій вітальні. Мене прямо-таки тягнуло наробити шкоди. Так і кортіло підійти й скинути з п'єдесталу ту витончену статуетку танцівниці в яскравих язиках полум'я. Полум'я раз у раз оживало від магії. Цікава штучка. Про вогняних танцівниць я чула від подруг. Вони казали, що такі танці лише для занепалих жінок, розпусниць. Але я з ними не згодна: танець вогню зачаровує, зігріває душу, дарує надію і навіть кохання. Схоже, володар такої ж думки.
— Пробач, що забарився, доню, — я здригнулася, почувши густий низький голос володаря.
— Нічого страшного, — я взяла себе в руки й відповіла з насмішкою: — Я чекала на вас усе життя. Останні пів години пролетіли непомітно.
Нашого правителя я бачила на портретах у шкільних підручниках. Схожий, але змінився. У темному волоссі тепер блищали срібні нитки. Темні очі наче потьмяніли, довкола них розбіглися дрібні зморшки. Сильно постарів, але все одно дуже вродливий і величний.
Мовчить. Соромно, мабуть. Або злиться.
— Могли б покликати до палацу й мою маму, — зухвало заявила я. — Тоді вся родина була б у зборі.
— Твоя мати не належить до нашої родини, — пролунав бундючний голос володарки. Вона вплила у вітальню й вп'ялася в мене злим поглядом.
— Ще треба подивитися, хто кому належить, — не розгубилася я й віддзеркалила її погляд.
Володарка неквапливо, пильно обдивилася мене й зупинила погляд на моїх нігтях, які від злості вже загострилися.
— Як я й гадала: груба, неотесана і до того ж перевертниця, — мовила вона так, ніби перевертень — це щось брудне й неприродне. А я, між іншим, пишалася тим, що вмію перекидатися. Такою зневагою мене не образиш. Я сама кого завгодно ображу.
Усупереч своїм думкам я спробувала заспокоїтися й сховала кігті.
— Навіщо ви мене покликали? — звернулася я до володаря. Дивитися йому в очі було важко. У голові одразу починали крутитися думки, що ми рідні по крові. Що він проміняв нас із мамою на корону. Що я бачу його вперше і мені хочеться то обійняти його й розплакатися, то вхопити за міцну шию й задушити.
— Двома словами не поясниш, — відповів володар, урвавши мої кровожерливі думки.
— Чому ж, ваш радник пояснив. У вас не виходить провести обряд. Що, не вистачає родової магії? — я вдивилася в ауру батька й не втримала здивованого видиху.
Вона була не просто в проплішинах, як у радника. Вона була суцільно дірява. При цьому в дружини володаря з аурою, як не дивно, було все гаразд. Дуже цікаво.
— Бачу, ти вмієш розрізняти ауру. Хто був твоїм учителем, доню? — спитав володар таким буденним тоном, що мене аж пересмикнуло.
Наче щодня розпитував про мої успіхи й завжди цікавився моїм навчанням.
— У мене не було й немає жодних учителів, — відповіла я, гордо задерши підборіддя.
— Нема вчителя? Невже сама навчилася? — здивувався батько.
Я кивнула.
— У твоїй матері були лише зачатки вогню, тобі мало дістатися ще менше, — не вгавав він.
— Ти, мабуть, забув, що магія може передаватися від обох батьків? — з їдкою іронією зауважила я.
— Твоя правда, — замислено кивнув батько.
З гіркотою я збагнула, що він і справді відокремив мене від родини. А я ще на щось сподівалася. Він не сприймає мене як доньку і навряд чи колись прийме.

Не дуже-то й хотілося.
— То що з обрядом? Коли мені його проводити? Я не маю часу довго з цим возитися, на мене чекають в академії. Мені потрібні подробиці, я знаю лише загальні моменти обряду.
— Не «тобі», а «вам», — знову втрутилася володарка. — Зейн, як спадкоємець володаря і власник найсильнішої вогняної магії, проведе обряд, а ти йому допоможеш. Мій син знає всі подробиці й пояснить тобі, як діяти.
— Наскільки мені відомо, обряд відновлення вогню можуть проводити лише представники роду володарів Вогняних Земель, адже ми походимо від перших магів вогню. До чого тут ваш син?
— Як ти смієш, негідниця! — не витримала володарка. Її гарне обличчя спотворилося. — Рід мого сина не менш давній! Споконвіку ми були провідниками вогняної магії!
— Виходить, обряд проводитиму я, а ваш син, так уже й бути, мені допоможе, — що більше скажено лютувала володарка, то спокійнішою ставала я. — Як провідник, — нічого не могла з собою вдіяти: мені шалено подобалося дратувати володарку. Стільки років вона посідала місце моєї матері, а її син посів моє. Тепер час відновити справедливість. — У мого зведеного брата хоч якась магія є?
— Ти що, не чула моїх слів? — володарка так легко велася на підколки щодо свого синочка. Той, певно, розніжений її надмірною опікою. — Він найвидатніший маг вогню й мистецький воїн.
— Тоді кличте його сюди й почнімо, чого тягнути.
— Ти думаєш, обряд, який проводять раз на сто років, можна здійснити ось так, абияк? Дурепа!
— Даруйте, мушу попередити: образ я не прощаю. Ви не можете втримати язика за зубами, тож я мушу піти, — я розвернулася й попрямувала до виходу.
Зробила кілька кроків — і опинилася в дужих чоловічих руках.
Підняла очі й наштовхнулася на глузливий погляд кольору потертої мідної лампи.
— Куди поспішаєш, сестричко?