Глава 1. Виклик до палацу.

Головна площа нашого містечка сьогодні здавалася мені святковою, мов на ярмарок. І все через папери, які я міцно стискала в руках: у них чорним по білому було написано, що я маю право вчитися на факультеті вогню в столичній магічній академії.
Я не йшла, а пливла над бруківкою. Та крильця мені підрізали одразу.
— Гляньте-но, бастардка пішла, — прошепотіла дебела матрона, та так «тихо», що й глухий би почув. До такого шепоту за спиною я давно звикла, але легше від цього не ставало.
— Чого це вона світиться, як медяник? Невже володар визнав?
— Аякже, визнає він її. Треба йому те поріддя!
Я зупинилася біля трав'яної крамнички й удала, що вибираю на подарунок пучок сушеного вогнецвіту. А самій було цікаво, що ж іще вони скажуть.
— Так спадкоємців у нього все одно нема.
— А Зейн? Усі кажуть, що саме він і сяде на місце володаря.
— Кажуть-то кажуть, та він йому не рідний. Це син його дружини.
— Зате вчать його як спадкоємця, і при серці тримають, і в палаці він живе. А рідну доньку навіть на поріг не пускають.
Мені й самій було цікаво, як це можна чужу дитину пригортати, а власної жодного разу не побачити. Мама ж розповідала, що в них було велике кохання.
Та мені до цього байдуже. Кохання — вигадка для наївних. В академії я не збираюся заводити романи, після яких усе життя розгрібаєш наслідки.
Мама, звісно, лишається при своєму. Каже, що була щасливою і нізащо не проміняла б те кохання на інше життя. Але її шляхом я не піду.
До двох пліткарок підійшла третя. Судячи з усього, про моє життя вона знала більше за мене саму.
— Чули? Бастардка вступила до академії. Кажуть, у неї прокинулася вогняна магія.
— Та звідки? Вона ж перевертниця, як і мати.
— Іскра в обох є. Ото й подумайте, як її мамуся потрапила на факультет вогню та опинилася в ліжку в майбутнього володаря.
Ось тут я не втрималася. З грудей вирвалося сичання, ікла самі випросталися.
— Пані, перепрошую, що перебиваю розмову про мою скромну особу. Але попереджаю: ще слово — і ви залишитеся без волосся, а далі як піде. Розумієте, вогонь у мені прокинувся зовсім недавно, тож я ще погано його тримаю. Можу ненароком зіпсувати ваші чудові зачіски.
Я неспішно глянула на розкриту долоню. Вогник спалахнув на ній миттю, слухняний, наче вихований, і зовсім не схожий на той, що вибухає ненароком.
— Та що ти, Малейко, ми ж не про тебе! — заметушилася третя.
— Тобто в нашому місті є ще бастарди володаря? — холодно спитала я.
— Ні... Тобто так... — розгубилися «добрі» тітки.
— Тоді стережіть язики. Раптом я щось не так зрозумію, трохи розсерджуся, і від ваших халуп лишиться попіл, — у моєму голосі вже виразно чулося гарчання.
— Ой, не треба! Ми більше не будемо! — заголосили всі три.
— От і чудово, — відповіла я лагідною, ситою котячою усмішкою, розвернулася й рушила додому. Треба ж було швидше розповісти мамі добру новину.
— Мамо! Мамусю, ти де? — гукнула я, влітаючи в хату. Улюблені черевики, вишиті бісером, полетіли в кут. Мами не було ні в кухні, ні в кімнатах. Знайшлася вона в оранжереї.
Погана прикмета.
Мама завжди порпалася в землі, коли її щось гризло.
— Уже повернулася? — вона швидким, як їй здавалося, непомітним рухом витерла сльози й розмазала по щоках бруд.
— Мамо, що сталося?
— Нічого, — вона вперто труснула головою й заходилася закопувати квітку, яку щойно сама ж і викопала. На тому самому місці.
— Я ж бачу, що не нічого. Що тебе тривожить?
— Та голова болить, — відмахнулася вона. Мама в мене завжди була міцна, не давала горю себе зламати й зайвий раз нікому не скаржилася. — А ти чого така сяюча, доню?
— Ти не повіриш! — я була певна, що від моєї новини вона одразу відтане. — Мене взяли на найкращий факультет вогню в усій країні!
— Справді? — голос у мами здригнувся.
— Мамо, ну кажи вже, що сталося!
— Здається, доню, до академії ти не поїдеш.
— Це чому ще?
— Тебе кличуть до палацу, — після довгої мовчанки сказала мама. — І дуже наполегливо.
— До палацу? — я витріщилася на неї. — Невже татусь про мене згадав?
— Гадаю, в них там сталося щось недобре.
— Нас це не обходить, — відрубала я, склавши руки на грудях. — Раніше не обходило, а тепер і поготів. Я не збираюся ламати своє майбутнє заради чоловіка, який покинув нас давним-давно. Викреслив, як зайву цифру з рахунків.
— Я ні до чого тебе не змушую, але вони можуть і силою взяти.
— Силою? Тобто просто заберуть мене до палацу? — я не могла в це повірити.
— Якщо в родині володаря біда, то й під конвоєм привезуть.
— Ну чудово, — пирхнула я. — Тільки мені такий розклад не подобається. Я за себе постою. Дивись, чого вже навчилася.
На моїй долоні заграв вогник, який я тепер викликала за першим покликом.
— Розумничка моя, — зітхнула мама й сіла на лавку. — Ти й обдарованіша за мене, і, дасть Бог, щасливішою будеш. Але до палацу їхати треба. Батько наказав.
— Не батько, а володар. Батьком він мені не був і не буде.
— Увечері по тебе прийде його радник. Збирай речі.
— Нікуди я з ним не поїду й нічого не збиратиму. Хіба що речі до академії: в мене там цілий список, що треба купити. Мамо, пробач. Це не примха. Просто я не хочу мати з володарем нічого спільного.

— І ти мене пробач, маленька, але втручатися у вашу розмову з радником я не буду. Це стосується не лише володаря з родиною, а й усієї країни.
— Ти якось туманно говориш, мамо. Ти знаєш, чого мене кличуть до палацу?
— Не знаю, але підозрюю, що у володаря та його дружини-провідниці не вийшов обряд відновлення вогню.
— Та ну! Серйозно? Без нього вогняна магія згасне! А маги загинуть, бо наша аура на вогні тримається.
— Тому я й кажу: їхати до палацу треба саме тобі. Ти його спадкоємиця, а не хтось інший.
— Я все одно збиралася до столиці, в академію. Ну гаразд, заскочу й до палацу, — вирішила я, хоч і була певна, що все це марна справа.
Увечері до нас завітав радник батька. Від нього йшла потужна вогняна сила, яку тепер, коли прокинулася моя власна, я могла відчути. Та щось у його вигляді муляло мені.
Поки сухорлявий похмурий чоловік переконував мене їхати з ним, я вдивлялася в його ауру. І з подивом помітила в ній невеликі прогалини. Наче міллю проїдений плед.
— Ви зможете взяти участь у родинному обряді, — мовив він.
— Про яку ще родину ви говорите? — не втрималася я від шпильки.
— Про родину володаря, — запнувся чоловік.
— Тобто про зовсім чужу мені родину, так? — Радник не знайшов, що відповісти. Опустив очі й мовчав.
— Гаразд, поїду з вами. Принаймні за екіпаж до столиці платити не доведеться, — усміхнулася я, вишкіривши ікла.