Розділ 11
«Лінвуд»
…Я немов у минулому побувала. Я бачила обличчя знайомих мені людей. Тільки цього разу вони мені всміхалися…
Та це був лише ефект наркотичної трави, підсунутої мені. Шкода, адже видіння здавалися настільки реальними, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся їх. Найбільше мене втішила усмішка Офелії, така ніжна й по-материнськи тепла. Лише за моєю матір’ю стояла тінь, що вічно слідувала за нею. Я одразу зрозуміла — це він. Той, кому я завдячую своїм народженням. Його дорогий костюм, усе ті ж капелюх і тростина, довге волосся та розмите обличчя.
На мить мені здалося, що він усміхається, демонструючи свої гострі зуби. А потім усе зникло, змінившись утомою та болем. І до мене повернулася свідомість…
З особистого архіву мадам Левош, сторінка 21 зі щоденника дампіра під назвою «Мій шлях». Знайдено після смерті в особистих речах Лінвуд.
***
— Тягни її та цього коротуна, — прошипів крізь зуби вампір, ковзнувши в тінь.
— Слухаюся, пане, — шанобливо відповів слуга, хапаючи непритомну жінку за ногу, а напівмертвого гнома — за волосся.
Він рушив у темряву за своїм господарем, аж раптом почув, що жінка застогнала й прошепотіла щось невиразне. Усміхнувшись, слуга звернувся до вампіра, який ішов попереду:
— Мілорде Стате, жінка приходить до тями. Може, вирубити її?
— Стривай-но, — вампір зупинився й обернувся, знаком руки наказуючи опустити незнайомку на землю. — Навіщо так грубо поводитися зі здобиччю? Вона може зіпсуватися. Запам'ятай це.
— Пробачте, мілорде, — винувато пробурмотів слуга.
— Пробачаю, Раме, — Стат присів поруч із жінкою і легенько торкнувся її.
Вона була непогана собою: гарні риси обличчя, статура наче в підлітка, та за пару років вона перетвориться на ставну красуню. От тільки відчувалося в ній щось незвичне. Відкинувши плащ, він легенько провів пальцями по зав'язках сорочки вздовж шиї; від його дотику дівчина тихо прохрипіла.
Усміхнувшись, Стат спустився рукою нижче, аж раптом пальці наткнулися на щось металеве. Відгорнувши край плаща з пояса, він миттєво відсахнувся. По його тілу прокотилася хвиля обпікаючого тепла, і він навіть не одразу збагнув, що сталося. Колись ходили чутки про грізну зброю… Стат розгубився на кілька миттєвостей, а потім, отямившись, штурхнув гнома ногою, схопив його за комір, підняв і трусонув щосили, аби той прийшов до тями.
— Ворушися, старий гноме, отямся! Де ти взяв цю жінку? Хто вона така?!
Стат був страшенно лютий, і водночас його переповнювало досі незнане відчуття. Це був страх — і нічого більше.
Розплющивши очі, Тамбор криво всміхнувся і прошепотів лише одне слово, перш ніж душа покинула його тіло:
— Дампір…
— Дампір! — заволав Стат, жбурляючи мертве тіло гнома об стіну.
Потім, обернувшись, він поглянув на дівчину, стискаючи й розтискаючи кулаки, і звернувся до слуги:
— Нехай залишається непритомною. Я сам понесу її, а ти поспішай у місто й звернися до мого батька Гоя з такими словами: «Ваш син Стат іде зі здобиччю, яку впіймав власними руками». Мерщій!
Кивнувши, Рам тієї ж миті тінню ковзнув за поворот тунелю, і невдовзі його кроки стихли.
Знову присівши біля дівчини, Стат щосили вдарив її по обличчю. Втративши свідомість, вона перестала бурмотіти щось незрозуміле — явно на якомусь сільському наріччі. Намагаючись не торкатися меча, він знову загорнув її в плащ і підняв на руки.
Тепер він стане героєм. Після стількох років невизнання та зневаги з боку родини за те, що він, на їхню думку, надто слабкий і боягузливий. Коли вони дізнаються і зрозуміють, кого саме він приніс, він стане гордістю клану Роуз. Нарешті він зможе знайти собі пару й привести на світ нащадка. Так уже склалося, що в їхньому клані народжувалися лише особи жіночої статі, а він, наймолодший і довгоочікуваний син, досі лише ганьбив свій рід.
— Нічого, тепер і на нашій вулиці буде свято, — прошепотів він, усміхаючись. — Ти ще пишатимешся мною, батьку.
***
«Томірида та Гетті»
Спускаючись сходами, Томірида поглянула на місто гномів, що розкинулося в них під ногами. Тунель, до якого вони ввійшли, вивів їх прямісінько на міст, перекинутий біля стіни й спрямований до інших підземних ходів.
— Ти відчуваєш її присутність? — поцікавилася відьма, коли вони разом із Гетті вийшли до тунелів.
— Не знаю, — відповіла дівчинка. — Я відчула якусь нечітку вібрацію. Потрібно запитати про це каміння та землю.
— Добре, — кивнула Томірида, ставлячи сумки на землю. — Мені треба трохи зібратися з силами. Після подорожі крізь світи необхідно відновити енергію.
Гетті сіла на землю і, заплющивши очі, подумки потягнулася до свідомості матінки-землі.
Не звертаючи уваги на дівчинку, Томірида відкрила сумку й дістала невелику флягу, розписану вручну ельфійськими майстрами. Коли вона відкоркувала її, із шийки випурхнула легка хмаринка пари, і відьма одним духом осушила посудину. Тілом пройшло тремтіння, а за мить зілля почало діяти. Дивовижне, лоскотливе тепло розлилося жилами; налившись приємною вагою, повіки самі собою заплющилися. Колишня сила, молодість і врода повернулися колишньою славою в її виснажене часом тіло. Спалахнувши сяйвом, відьма відкинула з плечей плащ, і її білосніжне волосся розсипалося по білій мантії. Розкинувши руки, Томірида всміхнулася — її сили зросли вдвічі. Опустившись на землю, відьма одразу накинула плащ і, загорнувшись у нього, поглянула на Гетті.
Дівчинка перебувала в трансі, а потім, зойкнувши, упала на бік. Важко дихаючи, вона видихнула:
#1182 в Фентезі
#165 в Бойове фентезі
боротьба за долю людства, становлення героїв, вампір та дампір
Відредаговано: 20.11.2026