ГЛАВА 3. Таємниця матері

ГЛАВА 3.

Таємниця матері

Нефіра повернулася додому ближче до полудня.

До цього часу місто вже остаточно прокинулося. Сонце висіло високо над червоними куполами, базар гудів, наче розтривожений вулик, а гаряче повітря тремтіло над кам'яною бруківкою.

Їй хотілося тиші.

У їхньому будинку тиша траплялася рідко.

Мати завжди знаходила роботу.

Навіть коли всі інші вже відпочивали, вона могла перебирати сушені трави, лагодити одяг, чистити посуд або сидіти біля вікна з якоюсь старою книгою.

Сьогодні вона сиділа саме там, а на колінах лежала тканина, яку вона вишивала тонкими нитками.

— Ти рано, — сказала вона, не піднімаючи очей.

— Вже полудень.

— Для тебе — рано.

Нефіра поставила глечик на стіл.

— Я принесла воду.

— Бачу.

— І не розлила.

Мати нарешті подивилася на неї.

— Це досягнення?

— Для тебе — мабуть. — Жінка ледь усміхнулася. — Їжа готова.

— Я не голодна.

— Я не питала, чи ти голодна.

Нефіра зітхнула. Саме так мати завжди закінчувала суперечки.

Коротко. Спокійно. Без можливості продовження.

Нефіра пішла до маленького дворика.

На кам'яному столику стояла чаша із водою. Вона полила собі на руки, змочила обличчя і кілька секунд просто стояла, насолоджуючись прохолодою.

Потім повернулася. На столі вже стояла тарілка з хлібом, фруктами та сиром. Нефіра сіла навпроти матері.

— Я сьогодні бачила храм.

Руки матері завмерли. Лише на мить, але Нефіра це помітила.

— І?

— Нічого.

Мати знову взяла голку.

— Просто дивно.

— Що саме?

— Він завжди здавався мені більшим.

— Ти була дитиною.

— Мені було не шість.

— Ти була дитиною.

Нефіра відламала шматок хліба.

— Ти досі боїшся того храму?

Голка знову зупинилася.

— Я його не боюся.

— Тоді чому мені не можна туди ходити?

— Бо я сказала.

— Це не відповідь.

— Для тебе — достатня.

Нефіра промовчала. Вона знала цей тон. Якщо мати говорила так, розмову можна було закінчувати. Але сьогодні щось було інакше.

Можливо, через сонце.

Можливо, через дивний блиск, який вона побачила біля храму.

А можливо, через те, що останнім часом їй дедалі частіше снилися двері.

Великі.

Кам'яні.

І за ними завжди було світло.

— Мамо.

— Що?

— Розкажи мені про батька.

Голка випала з її пальців, на стіл із тихим металевим дзвоном.

Нефіра не ворухнулася.

Мати теж.

За вікном хтось голосно лаявся через ціну на тканини. Десь далеко заревів верблюд. У кімнаті було тихо.

— Чому зараз? — нарешті запитала мати.

— Бо я хочу знати.

— Ти вже знаєш достатньо.

— Ні.

Мати підняла голку.

— Він був хорошою людиною.

— Це я вже чула.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо це не відповідь.

Мати подивилася на неї. Її очі були втомленими.

— Що саме ти хочеш знати?

Нефіра на секунду задумалася. Вона ставила це питання собі багато років.

— Хто він?

Мовчання.

— Звідки він?

Мовчання.

— Чому він пішов?

Мати відклала тканину.

— Він не пішов від тебе.

— Але його немає.

— Це не одне й те саме.

— Для мене — одне.

Жінка заплющила очі.

— Нефіро...

— Мені двадцять років.

— Я знаю.