16. Данило

Коли Діана була на кухні і мала показувала мені кроля, це було навіть весело. У Діани була дуже мила донька. Вона добре прийняла мене. 

— Тобі подобається моя мама? — раптом запитала Мія, дивлячись на мене серйозними карими очима. 

— Подобається, — відповів я, навіть не замислюючись. — Як думаєш, а я їй подобаюсь?

 — Думаю, так, бо коли вона на тебе дивиться, то усміхається, — сказала мала. — Як ти зараз, коли на Юрі дивишся. 

— Тобто, я для неї, як якась звірюшка? — запитав я трохи награно ображено. 

 — Юрі найкращий! — Мія притиснула кролика до грудей. — Він усе розуміє і може образитися. що ти так його назвав! 

— Але хіба він не звір? Ну, він же тваринка… — я не хотів, щоб мала на мене ображалася. Чомусь це було дуже важливо для мене. 

 — Він мій улюбленець, — сказала Мія поблажливо.  — А ти мамин улюбленець. 

— Зрозуміло, — я зітхнув.  де ти є 

Але далі ми цю розмову не продовжили, прийшла Діана, ми перекинулись парою слів, вона принесла мій мобільний.

— Повідомлення? — я взяв телефон і одразу побачив те повідомлення.

"Дане, я скучила, може, сходимо в бар, як раніше? Потім можна заїхати до мене і…"

— Діано, це не те, що ти подумала! — сказав я одразу. — Ну, тобто, те, але це було до того, як ми з тобою почали, ну… — я поглянув на малу, потім знов на Діану. — Зустрічатись. 

 — Ясно, — сказала вона. — Ну, нічого страшного. Зрештою. в кожного може бути особистий простір…

— Я серйозно, у нас з нею зараз нічого нема, — сказав я.

Аж раптом почув, як у двері дзвонять. Невже піца так швидко приїхала?

— Піца! — вигукнула мала і побігла з кімнати. 

Діана і я пішли за нею. 

Діана відчинила двері, і ми побачили якогось чоловіка, не схожого на кур’єра, що привіз би піцу. Придивившись уважніше. я зрозумів, де його бачив, це був той самий “сусід”, який виходив з будинку колись із Діаною. В руках у нього була якась тарілка, накрита іншою тарілкою.

Я одразу насупився. Що він тут забув, по сіль, бляха, прийшов? 

— Діано, привіт, я приніс тут налисників, думав, попити з вами чаю… — він поглянув на мене, потім на Діану.

— А в нас Данило в гостях, — першою озвалася Мія. 

— Тоді, мабуть, я зайду іншим разом, — усміхнувся він і простягнув тарілку Діані. — Тримай, буде вам до чаю. 

— Дякую, — сказала вона, трохи знітившись. 

Я мимоволі торкнувся талії Діани в цю мить. Ні, я не хотів показувати комусь хто тут головний чи щось таке… Чи хотів? Хотів, щоб той придурок зрозумів, що Діана — моя. 

— Будь ласка, — він усміхнувся Діані,  потім якось косо поглянув на мене, і все ж пішов. 

Діана повернулась до мене:

 — Ми з Андрієм приятелі, він допомагав, коли треба щось поремонтувати…

Вона ніби виправдовувалася за цей його несподіваний прихід. 

— Він явно мав на тебе види, — сказав я. — Ну, це не дивно, — додав тут же, щоб не звучало, як звинувачення. — Ти дуже гарна… 

 — Хтозна, ну він не чіплявся до мене, ми не мали якихось романтичних стосунків, якщо ти про це, — вона усміхнулась.  — Я вже давно ні з ким не зустрічалась по-справжньому…

— А ти сама? Ну, ти щось до нього відчувала? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально невимушено.

 — Думаю, він завжди був для мене просто хорошим другом, — вона трохи почервоніла, але не відвела погляду. — Ну, можливо, він і мав якісь романтичні наміри, але тепер побачив…

 — Що ти зайнята! — весело закінчила Мія. — Хоча Андрій хороший, він вчив мене грати на приставці!...

***

гортай далі, там продовження ------------>