15. Діана

Я відчула, як моє серце на мить перестало битися, а потім закалатало з подвійною силою. Невже він про щось здогадується? Хоча ні, тоді б спитав прямо, Данило не з тих людей, які ю стали ходити коло та навколо…

Я на мить затамувала подих, ніби шукаючи відповідь, яка була б найбільш правильною у цій ситуації, а потім відповіла:

— Так, вони ніколи не бачились…

— Пробач, що розпитую, — він зітхнув. — Певно, це болюча для тебе тема. 

— Та нічого, — сказала я якось перебільшено бадьоро. — Вже все в минулому, треба жити сьогоднішнім днем і не сумувати за тим, що було колись. 

І розізлилась на себе через те, що ці слова прозвучали так, ніби я досі сумую за якимось своїм колишнім… Я зовсім не те хотіла сказати…

— Ти його кохала? — Данило зазирнув мені в очі. — Чи, може, ще кохаєш?

І от що я мала йому відповісти? Так, я досі кохала батька Мії, якщо скажу, що ні, то збрешу. Але якщо скажу “так”, Данило може образитись. Сказати, що це він батько? Якось зараз було невчасно, мені потрібно було добре подумати, як подати йому цю новину, щоб не відштовхнути…

— Так, кохала, — кивнула я, а на другу частину запитання вирішила не відповідати. 

— Зрозуміло, — він теж кивнув, відводячи погляд. 

На щастя, саме цієї миті з’явилася Мія, яка несла Юрі і тицьнула його Данилу в руки:

 — Тримай, можеш його гладити! 

 — Я піду подзвоню в службу доставки піци, — сказала я з деяким полегшенням. 

— Ні, тримай, — він тицьнув мені в руки телефон. — Замов з мого глово. 

 — Ну добре, — я усміхнулась. 

Відійшла на кухню, поки вони гралися з кроликом у вітальні, і розблокувала екран телефону Данила. і тут на ньому спливло повідомлення про вхідне від якоїсь Лізи, я мимоволі прочитала початок:

"Дане, я скучила, може, сходимо в бар, як раніше? Потім можна заїхати до мене і…" — далі не було видно. 

Відчула тривогу, значить, у нього була подружка? Ну, нічого дивного в цьому не було, він дорослий чоловік, невже я думала, що після мене він не матиме якихось романів? Певно, це не дуже серйозні стосунки, якщо він не взяв цю Лізу для знайомства з батьками. Але все одно було неприємно, що вона в нього є, і що запрошує його в бар, а потім до себе. ясно ж, для чого…

Мені захотілося глянути, що він їй пише, як спілкується, але звісно, я не стала цього робити. Негарно читати чуже листування, та й Данило б побачив, що повідомлення стало прочитаним, і зрозумів, що я нишпорила в його телефоні…

Тому я швидко замовила піцу і принесла йому мобільний. 

Коли зайшла до вітальні, побачила кумедну картину. Данило тримав Юрі, а Мія вдягала на нього кофтинку з ляльки. Юрі це, здається, не дуже подобалось.

 — Що це ви знущаєтесь з тварини? — сказала я, хоча все ж не могла стримати усмішку. 

 — Йому подобається, — заперечила Мія. — Кролик теж хоче бути модним! 

— А це хіба не кролячий одяг? — здивувався Данило. Він виглядав розгубленим, але від того милим. — Я думав, що кролячий… 

— Якби Юрі міг говорити, то зараз сказав би все, що про вас думає, гляньте, який в нього невдоволений вираз мордочки, — засміялась я. 

— Він ще якось дивно фиркав, — кивнув Данило. — Але Мія сказала, він завжди так робить. 

 — Будьте обережні, бо він іноді пирхає, коли хоче в туалет, — сказала я і простягнула Данилу телефон. — Піцу замовила, там тобі, здається, якесь повідомлення прийшло…

***

гортай далі, там продовження ------------>