12. Данило 

Я не міг заснути, тому написав їй ввечері. Це було щось не особливо змістовне, я просто їй ще раз подякував за те, що вона мені допомагає. Діана відповіла, що їй зовсім не важко і вона рада мені допомогти. 

Ми ще трохи полистувались і врешті-решт я таки заснув. 

Коли приїхав на роботу, помітив, що Діани ще нема. Ну, вона ще не запізнювалась, тож я не став їй дзвонити чи писати. Але коли вже була майже девʼята, я вже ледь стримувався. Вирішив, що подзвоню їй, якщо запізниться на хвилин двадцять.

Але врешті-решт вона прийшла. Була якась чи то втомлена, чи то засмучена, якась не така, як вчора. 

— У тебе все нормально? — запитав я після привітань. Ми все одно були самі у мене в кабінеті, вона якраз зайшла, щоб взяти завдання. 

  — Так, все добре, — кивнула вона. хоча виглядала все одно сумною. 

Невже це все ще через батьків? Чи може, ще щось трапилось? Хоча навряд щось би встигло трапитись за ранок, чи не так? Ввечері ми нормально спілкувались. 

— Ну добре, якщо що можеш мені казати, ну, ми ж типу пара… — додав я. Чомусь відчував легке хвилювання, коли казав це вголос. 

— Це не через візит до твоїх батьків, — поспішила запевнити вона. — Так, дрібні неприємності. не варто на них зациклюватися. Але дякую за підтримку…

— Ну добре, я не буду тебе змушувати зізнаватись, — відповів я. Хоча було трохи сумно, що Діана мені не довіряє. — Давай тоді займемось роботою…

***

Далі робочий день проходив більш-менш нормально, я був доволі зайнятий, Діана нормально справлялась з зобовʼязаннями, що не могло не радувати. Все ж, вона була найнята не дарма, в неї були здібності до роботи, що не могло не радувати. 

Ближче до вечора, коли вона пішла працювати з документами в наш опенспейс з іншими працівниками, я навіть трохи занудвся. 

Чекав, коли завершиться робочий день, чомусь хотілось її побачити. Все ж, вона мені сподобалась, було б тупо заперечувати очевидне. 

Але коли я підходив до опенспейсу, Діана навпакий шла від його дверей і, здається, її очі були червоними. Вона навіть не одразу помітила мене, майже пройшла повз, коли я торкнувся її ліктя долонею.

Коли вона підвела на мене очі, я зрозумів, що схоже, вона дійсно плакала. Або майже плакала. В очах стояли сльози, очі взагалі були червоними… 

Я вражено поглянув на неї, бо зовсім подібного не очікував. 

— Що трапилось? — запитав одразу. 

 — Вони вважають, що я твоя коханка, — видихнула Діана. — І тому ти взяв мене на роботу… Ніби всі були впевнені, що ти вибереш когось із колективу на цю посаду…

— Що за дурня, — я насупився. Але з іншого боку розумів, що наша легенда і, можливо, чутки, могли зіграти проти нас. — Ну навіть якщо вони думають, що ми разом, це не має відміняти того, що тебе відібрали ейчари. А не я. Вони мають це знати. 

Я мимоволі потягнув її на себе і легенько обійняв. Мені хотілось захистити Діану. Зараз вона виглядала такою ніжною і тендітною… Але я не хотів, щоб вона знову плакала. І я не хотів, щоб Діану вважали якоюсь коханкою. Це звучало дійсно принизливо. 

Діана зітхнула і поклала голову мені на плече. 

 — Мабуть я все занадто близько беру до серця…

— Я зберу завтра нараду і скажу, що ми зустрічаємось, — я погладив її по спині. 

Коли наші погляди зустрілись, в голові пролетіла шалена думка. Що як запропонувати їй це по-справжньому?

Але поки я думав про цей варіант і не наважувався, дивлячись їй в очі, її телефон в сумочці раптом задзвонив. 

Вона кинула на мене винуватий погляд:

 — Можна, я гляну, хто там?

Коли я кивнув, дстала телефон і кинувши погляд на екран, поспішно прийняла виклик. 

 — Добрий день, Мія захворіла? Ні? Побилася? Ой, мені дуже незручно, вибачте, будь ласка, я з нею поговорю…

***

гортай далі, там продовження ------------>