9. Діана

Коли Данило сказав: “Ти дуже гарна, і тут, і деінде”, я відчула, як моє серце швидше забилося в грудях. Невже він згадав мене? Згадав, що ми справді ( а не за легендою) вже зустрічалися і що в нас була ніч, проведена разом? От зараз він усміхнеться і скаже щось типу: “Ти дуже змінилася зовні, але я все одно тебе впізнав. бо твоя душа така сама як і була”. Або ще щось, не таке високопарне, але все одно миле. І тоді почнеться новий етап у наших стосунках — вже не награних, а справжніх…

Мені дуже хотілося, щоб він мене поцілував. Я тягнулася до нього, як рослина до сонця, і розуміла цієї миті, що всі ці роки продовжувала чекати і кохати тільки його, просто не зізнавалася в цьому самій собі, загнала ці почуття десь далеко в душі. І тільки зараз вони зламали всі перепони і звільнилися, і це було так хвилююче…

Він справді мене поцілував, дуже ніжно спочатку, а потім поцілунок став більш пристрасним. 

Я без вагань відповіла на нього, все моє тіло тремтіло. і здавалося, це була найщасливіша мить в моєму житті…

Але потім Данило відсторонився від мене і зазирнув в очі.

— Пробач, якщо це було трохи раптово, просто еее… Мама проходила і дивилась, я не хотів, щоб вона помітила, що ти плачеш, ну і взагалі… 

У мене було таке відчуття, ніби з небес я раптово опустилась на землю. 

Але я постаралася не показати, наскільки розчарована. 

 — Так, звичайно, я розумію, — у мене навіть вийшло усміхнутися. Ні, даремно я погодилась на цю авантюру, даремно повірила, що можна двічі увійти в одну річку…

Він усміхнувся якось винувато.

— Головне, щоб ти не ображалась, що я тебе поцілував, бо я ж не казав, що буду таке робити… Тобі вже трохи краще? Забудь про Христину та інших. Я серйозно. Ти дуже хороша. Я і батькові це щойно сказав. 

 — Я не ображаюсь, — пробурмотіла я. — І мені вже краще… Ходімо назад, бо, певно, нас уже всі шукають? 

— Так, ходімо, — він кивнув. — Радий, що тобі краще. 

Ми повернулися до вітальні, де всі старанно вдавали, що не помітили нашої відсутності. Лише мама Данила защебетала:

— Ой, Діаночко, допоможеш мені принести солодке? 

 — Так, авжеж, — кивнула я, і ми разом вийшли на кухню. 

Я очікувала, що вона скаже щось ущипливе, типу тих слів Христини, що я не рівня Данилу, але вона, навпаки, виглядала задоволеною. 

— Знаєш, я дуже рада, що Данило нарешті почав з кимось зустрічатися, — сказала вона, дістаючи пиріг з духовки.  — Він дуже перебірливий і складний у спілкуванні, спершу здається таким милим, а потім починає проявляти характер… Бо було в нього таке, що він навіть до депресії дівчину довів. Я не хочу, щоб він і тобі нашкодив. Сподіваюсь, все обійдеться.

 — Ваш син дуже добрий і турботливий, — сказала я, усміхнувшись їй, хоча в мене на душі стало трохи неспокійно після цих її слів. — Можливо, колись він був складним у спілкуванні, а тепер змінився? Люди дорослішають і стають більш гнучкими з часом…

— Або він просто зараз прикидається, щоб втертись тобі в довіру. На початку стосунків він завжди милий і турботливий. 

 — Дякую за попередження, та сподіваюся, він таким і залишиться… — я подумала, що  може й є якась доля істини в її словах, адже тоді, під час нашого першого знайомства він не шукав зі мною більше зустрічі, хоча міг це зробити, я ж вчилася разом з його сестрою. І все одно в серці жевріла надія, що тепер усе буде по-іншому…

Хоча ми й не зустрічалися по-справжньому, це я вже придумала, що він дійсно закохався в мене… Був у мене такий недолік —  я занадто випереджала події в своїй уяві. і весь час обіцяла собі, що не буду цього робити, а потім знову і знову наступала на ті ж граблі… Мені стало якось некомфортно в цьому домі, і я подумала. що зараз, після дегустації пирога, варто сказати Данилу, що мені потрібно додому, адже й справді наближався час, коли я мала відпустити няню…

***

гортай далі, там продовження ------------>