Розділ 51. ЯКОБ

Кучер ліниво поправляє капелюха й перекладає віжки з руки в руку — чекає команди, щоб рушити в дорогу. Я виходжу з валізою й завантажую її в карету, Соломон несе другу й робить те саме. Вже збився з ліку, який це переїзд у моєму житті, але цього разу все інакше. Вперше я їду сам. Вперше мені розбили серце — так, що його ніколи не вдасться зібрати докупи. І вперше я залишаю брата з батьком не на кілька днів, а надовго. Не хочу цього, але Міхаель сам так вирішив, і я приймаю його вибір.

Брат завжди зможе приїхати до мене у Відень, бо я сумніваюся, що коли-небудь сам захочу повернутися у Львів. Це місто дало мені так багато: справжніх друзів, яких я ніколи не мав; кохання, в яке я не вірив, бо не знав, як це — коли одна людина стає твоїм цілим світом; надію на майбутнє, заради якого я хотів боротися і міг би пожертвувати всім… але ця жертва виявилася не потрібною їй.

— Ти впевнений, що не пошкодуєш про це? — запитує Соломон, поки з будинку ще не вийшли Міхаель із Ґертрудою.

Він, Міхаель та Ґертруда — єдині, з ким я вирішив попрощатися перед від’їздом у Відень. З батьком — ні. Я навмисне обрав ранкову годину, щоб не застати його вдома і не ловити на собі його докірливий, розчарований погляд.

— Я не зможу жити в одному місті з нею, знаючи, що вона заручена з іншим. Одружиться з ним… і мені постійно доведеться вдавати, що це мене не знищує. Я мушу поїхати.

На балу я не повірив Софії. Вона була збентежена, засмучена, постійно відводила очі, і я вирішив, що вона ображається на мене після нашої останньої розмови, хоче дошкулити, сказавши, що не кохає. Наступного ранку я пішов до аптеки, щоб поговорити з нею ще раз. 

Мій батько погодився дати мені гроші, щоб врятувати аптеку її родини, в обмін на те, що я не кидатиму університет. Я прийняв його умови, бо знав: якщо Софія буде поруч, ті кілька років навчання пролетять швидше і не здадуться такими нестерпними. Але коли я переступив поріг аптеки, то застав там Каміля. Він стояв перед Софією на одному коліні й одягав їй на палець обручку, а тоді підвівся й поцілував її в губи. Я міг би й надалі не вірити її словам, переконувати себе, що це неможливо. Що вона не може кохати когось іншого, бо я сам не здатний кохати нікого, крім неї. І ніколи вже не зможу…Та все було переді мною. Якби Софія не кохала Каміля, то ніколи б не дозволила торкнутися себе так. Не відповіла б на його поцілунок. Я стояв, не здатний ні поворухнутися, ні заговорити. А тоді її сині очі подивилися на мене — і на мить мені здалося, що я побачив у них сльозу. Радості чи суму… я не встиг розібрати. Бо в ту ж мить обернувся й Каміль.

Вони обидвоє дивилися на мене так, ніби я був зайвим.
І я справді був.

Зайвим…

Мовчки вклонився їм і вилетів з аптеки. Пив кілька днів, тинявся нічним містом, бився, грав в карти, ночував в борделі, сварився з батьком. Впав на саме дно і не планував з нього вибиратися. Однієї ночі мені випадково пощастило виграти в карти велику суму — але гроші мене не цікавили. Я просто спускав їх на повій, алкоголь та їжу, пригощав усіх у шинку, хто траплявся під руку. Це був єдиний спосіб заглушити те, що відбувалося всередині. А надранок, коли я хитким кроком повертався додому, на мене напали. Забрали все, що мав, а мене самого штрикнули ножем і кинули на бруківці. Я намагався доповзти до дому, але був настільки п’яний, виснажений і побитий, що знепритомнів у калюжі, змішаній із власною кров’ю.

Так і пролежав до світанку. Мене помітив Іцхок Лейбович. Батько Соломона притягнув мене додому в напівпритомному стані й усю дорогу читав лекції про життя: про те, як я його марную, як погано впливаю на його сина, про втрачені можливості та ще безліч речей, на які мені абсолютно начхати. Можливо, навіть було б краще, аби я помер. Я справді так думав — до того моменту, поки не почув плач Міхаеля, який побачив мене в такому жалюгідному вигляді. Відчув сором і почуття провини… Брат не мав бачити мене таким. Він не заслуговував на цей страх і розпач. Я завжди хотів бути для нього тим, хто розрадить, на кого можна спертися, а не тим, кого доводиться жаліти.

Потім усе було наче в тумані. Батько оперував мене й піклувався з такою уважністю, ніби йому справді небайдуже, що буде з його безславним сином. Поріз не зачепив життєво важливих органів, але я втратив багато крові, тож кілька днів провалявся з гарячкою. Він із Соломоном по черзі намагалися вмовити мене дозволити їм покликати Софію, але я заборонив навіть згадувати її ім’я при мені. Міхаель щодня сидів біля мого ліжка і читав свої улюблені грецькі міфи — спершу тремтячим голосом, а потім уже спокійніше, коли бачив, що я розплющую очі, всміхаюся і слухаю його. Так я й почав потроху приходити до тями. У мене не було ні плану, ні мети, ні бажання щось робити. Єдине, в чому я був певен, — треба забиратися зі Львова якнайдалі. Щойно зміг сісти, написав тітці листа, прийнявши всі її умови.

— Мені тебе бракуватиме, друже, — Соломон кладе мені руку на плече й міцно стискає його. За такий короткий час, він став мені як брат. Розсудливий, який може всипати перцю, але й не кине у скруті.

— Зате тепер у тебе буде причина приїхати у Відень.

З будинку вибігає Міхаель, а за ним ледве встигає фрау Ґертруда з полотняним згортком в руках.

— Якобе, обіцяй, що берегтимеш себе? — Міхаель дивиться на мене серйозно, без тіні легковажності. І мене знову накриває сором за те, в якому стані він застав мене кілька тижнів тому.

— Не хвилюйся, зі мною все буде добре, — куйовджу йому чуба. Він, як завжди, бурчить, що вже дорослий.

Серце стискається від того, що мушу його залишити, але я вірю — він упорається. Міхаель сильний.

— Я часто писатиму тобі, — попереджає Міхаель. — І чекатиму подарунків на Різдво. Але найкраще буде, коли ти сам приїдеш, бо я все одно скучатиму.

— Або ти до мене. Ти ж пам’ятаєш, який красивий Відень на Різдво, — зараз не час казати братові, що у Львів я більше не планую повертатися.