Розділ 50. СОФІЯ

Перші ноти скрипок ллються повітрям, і мелодія одразу переходить у повільне, граційне адажіо. У залі стихають розмови — починається вальс. Каміль підходить до нас, але не він один. За кілька кроків позаду з’являється Якоб — щойно відірвавшись від розмови з паном Замойським, він швидко наздоганяє Каміля.

Мій шлунок скручує, а тілом пробігає холод, ніби раптом відчинили вікно.

— Панно Софіє, дозвольте запросити вас на танець? — Каміль простягає руку, не помічаючи, як вовком дивиться на нього Якоб.

— Софіє, подаруй мені цей танець, — Якоб робить крок і стає поруч із Камілем, теж простягнувши мені руку.

На мить мені здається, що підлога нахиляється разом зі мною. Може, й справді краще впасти й сказати, що мені зле. Бо між тим, чого хочу, і тим, що зобов’язана зробити — ціла прірва. Це заради батька. Заради мами. Заради Катрі. Заради порятунку аптеки…

Я торкаюся руки Каміля — повільно, ніби долаю невидимий опір усередині себе. Очей від Якоба не відводжу — просто не маю сил. У його погляді стільки болю, чистого й оголеного, що я відчуваю його майже фізично: мов тріснуло щось скляне, й гострі осколки впилися в шкіру, а найгостріший — просто в серце.

Я роблю йому боляче.

Роблю боляче собі.

Але іншого вибору в мене немає.

Каміль кладе долоню мені на талію й впевнено веде на танцювальний майданчик. Ми вливаємося у плавний рух вальсу. Кілька обертів — і я краєм ока помічаю, що Тереза танцює з Якобом. Це приносить мізерне полегшення: він не лишився сам і не кинувся на Каміля з кулаками. Знаючи його норов… це вже диво.

— Панно Софіє, вас щось непокоїть? — запитує Каміль, ніжно закручуючи мене в танці так, що шовк моєї спідниці ледь торкається його камзола. Голос у нього м’який і уважний.

— Так, — видихаю. — Буду з вами відверта. Я прийшла на бал лише тому, що хотіла вас побачити.

Його очі на мить округлюються від подиву, а тоді на вустах з’являється стримана усмішка.

— Я заінтригований.

Здається, він зрозумів мене не так. Мабуть, варто було одразу перейти до того, що мені від нього потрібно. Я роблю ще одну спробу щось пояснити, але танець уже закінчується. Каміль чемно киває й подає мені руку, збираючись відвести до Терези, та я зупиняю його: міцно хапаюся за плече й прошу вийти зі мною на терасу. Мені байдуже, що гості звертають на нас увагу, а подруги Терези  перешіптуються.

Ми виходимо на терасу. За перилами — темний сад, у якому між деревами тьмяно світяться ліхтарі. Десь у глибині тріщать цвіркуни, а з бальної зали долинають приглушені акорди наступного танцю.

Каміль зупиняється на відстані, що відповідає етикету.

— То про що ви хотіли поговорити, панно Софіє? — запитує він без жодного натяку на флірт чи легковажність. Ні дрібних жартів про бал чи погоду — лише чемність і готовність вислухати.

— Камілю, хочу попросити вас про послугу. Грошову…

Він не рухається й навіть не змінюється в обличчі — ні подиву, ні осуду.

— Моєму батькові погрожують забрати аптеку, — продовжую. — Через недавні реформи податки зросли, а ціни на закупівлю ліків піднялися. Він опинився у скруті й втрапив у халепу, з якої сам уже не вибереться. Я мушу щось зробити, перш ніж буде занадто пізно.

Каміль дивиться на мене довго, щось вирішуючи всередині себе. Тиша між нами розростається, і я більше не витримую — напруга стискає груди. Мені страшно, що він зараз чемно відмовить. Не знаю, що робитиму, якщо Каміль не допоможе.

— Я віддам вам борг. У розумні терміни, не за тиждень і не за місяць — це неможливо в нашій ситуації. Мені більше немає до кого звернутися. А батько… — голос зривається, — батько опустив руки. Він не бачить виходу. Він не переживе, коли втратить аптеку.

— Я допоможу твоєму батькові, Софіє, — нарешті каже він. — Але мені не потрібні гроші… мені потрібні ви.

Я відходжу на крок назад — не зі страху, а радше інстинктивно, протестуючи проти його слів. Ковтаю повітря й змушую себе прийняти їх, не похитнувшись, не розплакавшись і не дременувши з тераси.

— Софіє, я не зроблю вам боляче й не збираюся вас використовувати, — Каміль не робить жодного кроку в мій бік, даючи простір. — Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Я нервово стискаю пальцями свою сукню. 

— Але я…

Як зізнатися тому, хто є моїм єдиним рятунком, що в мене немає до нього почуттів?

— Я знаю, що ви не закохані в мене, — випереджає Каміль мої думки. — Але я кохаю вас. І вірю, що зможу розпалити це почуття й у вашій душі. Дайте мені шанс, Софіє.

Я розкриваю вуста, але не встигаю вимовити ані слова.

— Софіє! — на терасу вривається Якоб. Слідом за ним — Тереза. На її обличчі — винувата гримаса: пробач, я не змогла його стримати.

Каміль уважно спостерігає за Якобом, а той удає, що не помічає його. 

— Софіє, — нетерпляче повторює він.

— Подумайте про мою пропозицію. До завтра. Я зайду до вас в аптеку, — Каміль легенько торкається мого плеча. Якоб смикається, але, на щастя, тримає себе в руках і мовчить.

Я киваю. Голова немов наповнена ватою.

— Терезо, здається, в залі грають полонез. Ви в ньому вправні, — Каміль простягає їй руку. Перед тим, як піти, він легко кланяється Якобу і лишає нас самих.

Якоб миттєво скорочує відстань і хапає мене за передпліччя. Не надто ніжно. Ніби хоче струсити, змусити мене оговтатися після всього, що сталося на його очах.

— Що відбувається, Софіє?!

— Відпусти мене. 

— Я не знав, що ти будеш на балу, — бурмоче він, послаблюючи хват, але не відпускаючи.

— Тобто тобі можна ходити на бали, а мені — ні? — виходить радше з розпачем, аніж із докором.

— Я не це мав на увазі. 

Наші погляди зчіплюються. Я дозволяю собі ще на мить бути слабкою, щоб запам’ятати його таким... Чорні очі, як ніч над лісом, коли не світить місяць. Глибокі й небезпечні, здатні одночасно звабити і заспокоювати. Різкі лінії вилиць, сильна щелепа, гладеньке смоляне волосся, що вибивається м’якими хвилями й спадає на лоб. Він такий привабливий і такий рідний. Але не може бути моїм…