Розділ 49. СОФІЯ

На підлозі розкидані клапті шовку, стрічки й кілька бобінів з мереживом. За вікном вечоріє — на склі вже відбиваються свічки. Я збрехала батькам, що ночуватиму в Ярини, а подруга збрехала своїй матері, що залишиться в «Майстерні Ґрації» на ніч зі мною, і я допоможу їй розібратися з новими тканинами й навести лад у комірчині. Іншого способу вирватися з дому й потрапити на бал я не вигадала.

Ярина стоїть позаду мене й обережно проводить гребінцем крізь волосся, а потім піднімає його догори, скручує в гладенький вузол і закріплює шпильками. Кілька тонких пасом вона залишає біля скронь — вони м’яко обрамлюють моє обличчя. Далі бере маленьку срібну шпильку з синім камінцем і вставляє збоку.

— Готово, — каже, відступаючи. — Тепер сукня.

Вона підходить до манекена, на якому висить темно-синя сукня з дорогого шовку, із вишитим сріблом корсетом і глибокими складками спідниці. На рукавах — вузькі мереживні манжети, що виглядають вишукано на тлі насиченого кольору. Ярина допомагає мені розв’язати мотузки нижньої спідниці, потім тримає сукню, поки я просовую руки в рукави. Вона затягує шнурівку ззаду, і сукня м’яко підкреслює лінію грудей, дозволяючи вільно дихати.

— Сукня неймовірна, — дивлюсь на себе в дзеркало. — Але це ти мала першою її вдягти, не я.

— Та облиш, — усміхається Ярина. — Я все одно планую взяти цю сукню до Кракова, до Яна. Ніхто ж не знатиме, що ти вдягала її тут. А зараз вона тобі потрібніша — ти ж не можеш з’явитися на балу у тій самій сукні, що й минулого разу. Це вважається поганим тоном.

— Говориш як справжня аристократка, — сумно всміхаюся. Мені б не завадила компанія Ярини на балу в Замойських, але я не можу просити подругу про таке. Якщо пані Ганна дізнається, то розсердиться і на мене, і на Ярину.

Ярина нахиляється до столика, де стоять кілька флаконів із парфумами та кругла скринька з косметикою. Вона відкриває її — всередині лежить коробочка з рожевими рум’янами з товченого карміну*, маленький пензлик і шматочок білої пудри.

— Може, не варто, — шепочу, коли вона торкається пензликом до моїх щік.

— Якщо вже йдеш на бал, то маєш бути найчарівнішою. Щоб усі панночки заздрили тобі, а чоловіки — не могли відвести очей.

Ярина підводить мене до дзеркала. У відбитті — дівчина, яку я ледь упізнаю: щоки злегка рум'яні, губи мають ніжний відтінок рожевої троянди. Красуня.

Подруга обережно обіймає мене ззаду, зустрічаючись із моїм відображенням у дзеркалі.

— Ти впевнена, що чиниш правильно?

— Ні, — зізнаюся. — Єдине, в чому я впевнена, — це що мушу захистити свою сім’ю і врятувати батькову аптеку. Іншого варіанту в мене немає, а часу обмаль. Тож я повинна спробувати.

****

Серцебиття пришвидшується щойно переступаю поріг маєтку Замойських. У просторому вестибюлі мерехтять свічки, світло відбивається від позолочених рам дзеркал і портретів. Підлога настільки блискуча, що в ній видно власне відбиття. Я йду вперед, обережно, щоб не зачепитися подолом сукні.

Тереза зустрічає мене на півдорозі до великої зали — у рожевій шовковій сукні, що мерехтить у світлі люстр. Корсет оздоблений тонкою трояндовою вишивкою, рукави зібрані дрібними рюшами, у білявому волоссі — атласна стрічка. Вона має вигляд не гірший за фрейлін імператриці — витончена, упевнена, сяюча.

— Каміль ще не приїхав, — шепоче Тереза мені на вухо.

— Це добре. Буду мати трохи часу, щоб звикнути до балу. 

Ми проходимо під аркою з квітів і входимо до зали, де десятки кришталевих люстр заливають паркет м’яким світлом. Прислуга маневрує між гостями з підносами, і мені здається, що кожен погляд чіпляється за мене, розглядаючи, як дивину у звіринці. Не лише тому, що я з’явилася без супроводу — що вже недопустимо для неодруженої панянки, — а й тому, що я не з аристократії. А таких тут не багато. 

— Твоїм батькам, певно, не сподобається моя присутність, — нахиляюся до Терези.

— Максимум — вони насварять мене після балу, — безтурботно всміхається вона. — Якщо ти вирішиш свої справи, я переживу ще одну сварку з ними. Не вперше й не востаннє.

Карети під’їжджають одна за одною; гомін голосів і шелест суконь наповнюють простір. До Терези підходять вітатися — місцеві панянки, заїжджі гості, кавалери, які бачать у ній вигідну партію. Вона чемна з усіма, але ні з ким не затримується й не відступає від мене. Навіть коли з’являється Луція Вельчек із батьками та інші її приятельки, Тереза лише ледь киває, бере мене за руку й відходить убік.

У відповідь — шепіт і стримані усмішки. Новина для пліток уже народилася: Тереза Замойська відмовилася від кола своїх подруг і привела на бал доньку аптекаря.

Ми з Терезою стоїмо так, щоб добре було видно двері й усіх, хто заходить на бал. Камілеві Домбровському й без того вистачатиме уваги, тож треба зробити все, щоб його погляд зупинився на мені перш, ніж його перехопить хтось інший. 

Залишитися з ним наодинці, щоб поговорити, буде непросто. Вийти з Камілем у сад — ризиковано: якщо нас побачать, усе місто язиками чесатиме. Терезині подружки, що стоять неподалік, палять мене поглядами, наче крізь лупу. Вони стежать за кожним моїм рухом, тільки й чекаючи, коли я зроблю помилку. Хіба що в танці зможу з ним перекинутися кількома словами… або на терасі, якщо вдасться дістатися туди непомітно.

Двері розчиняються, і шум розмов стихає. Я підводжу голову, певна, що побачу Каміля, але бачу не його…

— Якоб… — ледь чутно шепочу, не вірячи власним очам.

Він стоїть на порозі — упевнений, трохи зухвалий і шалено привабливий. Темно-синій камзол різко контрастує з сяйвом довкола, роблячи його постать ще помітнішою. Його погляд ковзає по залі — від обличчя до обличчя — і зупиняється на мені. На секунду здається, ніби світ навколо розчиняється. Я не бачу ні гостей, ні блиску люстр — тільки його.Та мить триває рівно стільки, скільки потрібно, аби її зруйнували й повернули мене в реальність: пан Замойський підходить до Якоба, заступаючи його постать собою.