Розділ 48. СОФІЯ

— Добридень, — кажу, коли двері маєтку Замойських відчиняються. Я була тут лише раз — на балу з Яриною — і ніколи не думала, що доведеться прийти ще раз.

На порозі стоїть жінка середніх літ — висока, з туго стягнутим у вузол волоссям і зморшками, що тягнуться від кутиків уст. Її чорна сукня без єдиної складки, на грудях — білий фартух, а погляд такий пильний, що хочеться опустити очі.

— Ви до кого? — холодно питає вона, не запрошуючи мене всередину.

— До панни Терези. Вона мене знає.

— І з якою метою ви прийшли? — жінка прищулюється, ковзаючи по мені поглядом — від подолу спідниці до зчеплених перед собою рук.

На аристократку я, звісно, не схожа, та й мій вигляд навряд чи справляє належне враження. Але вранці мені було не до наряджання.

— Я Софія Михайлюк, донька аптекаря, — кажу. — Панна Тереза замовляла у мене парфуми. Я привезла їй новий флакон.

Жінка опускає погляд на мої руки. Порожні. Кілька секунд мовчить, тоді стискає губи в тонку, зневажливу лінію.

— Ви можете передати парфуми мені. Я сама віддам їх панні Терезі.

Мої щоки обпікає сором. Бо жодного флакону в мене немає. Дурна, навіщо було вигадувати те про парфуми…

— Мені справді потрібно побачити панну Терезу особисто, — прошу, — це не займе багато часу.

— Панна Тереза готується до балу і не може вас прийняти, — жінка стоїть на своєму. 

Я вже відкриваю рота, щоб благати її впустити мене, коли з глибини будинку долинає різкий гавкіт. За мить у напівпрочинені двері, просто між її ніг, вислизає маленький песик — білий, із шовковистою шерстю, мов клаптик хмари. Він стрибає на сходинку й мчить у бік трояндових кущів.

— Лілі! — лунає зсередини знайомий голос. — Лілі, негайно повернись!

Я впізнаю цей голос одразу. Не роздумуючи, кидаюся слідом за песиком. Спідниця плутається під ногами, черевички ковзають по гравію, але мені вдається наздогнати цю маленьку непосиду й підхопити її на руки.

На порозі з’являється Тереза — у домашній сукні, з розпущеним волоссям, трохи захекана, з розгубленою усмішкою на вустах.

— Софіє? — дивується вона, виходячи на ґанок. — Що ти тут робиш?

Жінка із суворим обличчям і руками, складеними на фартусі, все ще стоїть у дверях, не зводячи з нас погляду. Коли Тереза помічає, куди я дивлюся, вона обертається й коротко каже:

— Пані Броніславо, ви можете йти.

Та хитає головою, стискає губи, але слухається й зникає за дверима. Лише коли вони зачиняються, я видихаю з полегшенням.

Я віддаю Терезі песика. Вона бере Лілі на руки, гладить по голові, а потім підводить на мене уважний, допитливий погляд.

— Я рада тебе бачити, Софіє. Але, гадаю, ти прийшла не просто так.

— Терезо, мені дуже потрібна твоя допомога. — кажу, не приховуючи відчаю. Вона єдина моя надія.

— Ходімо, — м’яко мовить Тереза. — Розкажеш мені все.

Вона проводить мене в будинок. Коридор пахне свіжими квітами й воском від полірування меблів. Ми піднімаємося широкими сходами на другий поверх, і вона відчиняє двері до своїх покоїв. Усередині — простора, світла кімната з великим вікном, важкими шторами й рожевими подушками на ліжку. Тереза замикає двері, відпускає Лілі з рук — та одразу вмощується на підвіконні, скрутившись у пухку білу кульку.

— Сідай, — показує на ліжко.

Я ніяково переминаюся з ноги на ногу, почуваючись чужою в цій розкішній кімнаті.

— Терезо, я…

— Не соромся, — лагідно усміхається вона. — Ми ж із тобою подруги.

Це дивно, але здається, так і є. Тереза Замойська й справді стала моєю подругою.

Тереза вмощується поруч, і я відчуваю її погляд на собі. Починаю розповідати: про батькові борги, про людей, що приходили до нас із погрозами, про страх, що ми втратимо все, що маємо. Коли замовкаю, у грудях стоїть клубок — важкий і пекучий.

— Ти казала мені, що Каміль Домбровський — благородний і надійний чоловік, — продовжую за кілька секунд. — І що він може допомогти грошима. Якщо він ще у Львові… ти могла б організувати мені зустріч із ним?

— Він буде у нас на балу, — відповідає Тереза. — Тож ти маєш прийти, Софіє. Тоді й поговорите.

Тереза бере мою руку й підбадьорливо стискає.

 — Я бачила, як Каміль дивився на тебе в аптеці. Ти йому подобаєшся. Але яким би благородним він не був, за свою допомогу може попросити щось натомість. Люди завжди користуються перевагою, коли мають козир у рукаві. Ти готова до цього?

— Я не допущу, щоб батько втратив аптеку. Це знищить його. А що тоді буде з мамою й сестрою? Хто про них подбає? Заради сім’ї я готова на все — навіть пожертвувати собою.

Жену подалі думки про Якоба, що кружляють у голові, мов птахи перед відльотом. Їх надто багато, і жодну не можу впіймати, впорядкувати. Мені б злитися на нього, забути, ненавидіти — але не виходить. Навіть попри те, що він подумав, ніби між мною і його батьком могло бути щось. Єдине, що відчуваю, — втрату. Якоб ніколи не буде моїм, хоч як би я цього не прагнула.

— А от я б не змогла принести себе в жертву заради порятунку сім’ї, — задумано каже Тереза, дивлячись у вікно. — Думаєш, я погана людина?

— Ні! Думаю, тобі просто ніколи не доводилось опинятися в такій ситуації. І ліпше, щоб ніколи й не довелось.