Розділ 47. СОФІЯ

Вперше за весь час роботи в аптеці я не відчиняю її уранці. Проходжу повз — мовчки, з опущеними очима.

Батько сьогодні не з’явиться: із такими синцями на обличчі він, певно, ще кілька днів пробуде вдома, щоб не лякати відвідувачів і не давати приводу для пліток. Хоча я певна — чутки все одно розповзуться містом. Погані новини, чуже нещастя — такі речі розносяться швидше, ніж вітер між вузьких львівських вулиць. Тож треба якнайшвидше знайти вихід. І якщо мама з татом думають, що я стоятиму осторонь і мовчки дивитимуся, як руйнується наше життя, — вони помиляються. Ліпше вже діяти за їхньою спиною, якщо цього вимагає ситуація, ніж сидіти, склавши руки.

Зупиняюся біля дверей будинку Вальдбургів і роблю глибокий вдих, перш ніж наважитися. Біля одвірка висить невеликий металевий дзвіночок із тонким шнурком, що тягнеться всередину. Я торкаюся його пальцями й легенько смикаю. Лунає чистий, сріблястий звук — спершу тихий, потім гучніший, коли тягну вдруге.

Кілька секунд — і за дверима чути кроки. Замок клацає, і на порозі з’являється фрау Ґертруда, у темно-синій сукні й з накинутою на плечі шаллю. Вона виглядає здивованою. Розумію — у таку ранкову пору порядні дівчата не приходять самі до чужого дому.

— Фройляйн Софіє?

— Я знаю, що ще дуже рано, — відчуваю, як щоки спалахують рум’янцем. — Але мені треба побачити Якоба. Це дуже важливо.

Фрау Ґертруда на мить задумується, а тоді відступає вбік, пропускаючи мене всередину.

— Ходімо. Але мушу попередити — Якоб іще спить. Якщо бажаєте, можете зачекати на кухні, поки я приготую сніданок. Він зазвичай спускається з Міхаелем саме тоді, коли я вже закінчую — наче відчуває найвдаліший момент.

На кухні тепло, пахне хлібом і кавою. У печі потріскує полум’я — червоні відблиски грають на кахлях. Фрау Ґертруда наливає у глиняну чашку молоко, ставить на плиту мідний кавник і, нахилившись, висипає туди мелену каву з невеличкої бляшаної баночки.

— Сідайте, — каже вона, не відриваючись від своїх рухів. — Кава зараз буде готова.

Опускаюся на стілець біля столу і за кілька хвилин фрау Ґертруда ставить переді мною чашку кави з молоком і маленьку тарілку з медовим пряником. Я вдячно киваю.

Над головою ледь рипить підлога — будинок двоповерховий, і звідти, з верхніх кімнат, долинають тихі звуки руху. Може, це Якоб уже прокинувся і зараз спуститься сходами? Серце мимоволі б’ється швидше.

Але двері прочиняються — і замість Якоба на порозі з’являється його батько.

— Софіє? — лікар Вальдбург застиг у дверях, повністю одягнений, із акуратно зав’язаним шийнем — вузькою світло-блакитною хусткою, що пасує до його чорного жилета. Звичний спокійний вираз обличчя ледь помітно спотворює здивування.

Міцніше стискаю чашку, намагаючись виглядати спокійною. Я була певна, що його в такій порі вже не буде вдома, бо зазвичай він або у своїй практиці, або у шпиталі боніфратрів. 

— Я… не думала застати вас удома, — ляпаю розгублено. — Вибачте, я не те мала на увазі…

Фрау Ґертруда швидко наливає другу чашку, ставить її перед лікарем, який сідає за стіл навпроти мене, і виходить із кухні, удаючи, що в неї термінові справи.

Ох, це недобре. Я не хочу лишатися з ним наодинці.

— Софіє, у тебе все гаразд? — несподівано питає він, роблячи ковток кави.

— Мені треба побачити Якоба, — відповідаю тихо, опускаючи очі. Не маю жодного бажання щось пояснювати йому.

Кілька секунд панує мовчанка, лише чути, як за вікном цокають копита воза, що проїжджає вулицею. Потім він озивається знову:

— Софіє… щодо нашої останньої розмови. Я б не хотів, щоб ти думала, ніби я проти ваших із Якобом стосунків. Це не так.

— Ви планували купити мене моєю ж мрією — використали її проти мене. Хотіли, щоб я допомогла вам маніпулювати Якобом. — Я різко підводжуся з крісла. — Це підло.

— Софіє, — лікар Вальдбург зітхає, відставляючи чашку, — я не бажаю своєму синові зла. Його переїзд до Відня — помилка. І не лише тому, що він покине університет. 

— То скажіть йому про це! — голос мій зривається. — А не плетіть інтриг. Просто скажіть йому правду.

— Яку правду? — долинає раптом від дверей.

У кухні з’являється Якоб — скуйовджений, босоніж, у розстебнутій сорочці, з напівсонним, але, як завжди, бездоганним обличчям. Позаду нього — Міхаель, який розтягує рота у ранковій усмішці.

— Доброго ранку, Софіє, —  одразу тягне зі столу медовий пряник.

— Міхаелю, будь ласка, дай нам кілька хвилин, — просить Якоб.

— Але не довго, — бурмоче той, обурено, — бо я дуже голодний, — і виходить, гризучи пряник.

Якоб залишається в дверях. Його усмішка щезає, щойно він помічає напруженість у моїй позі й погляд батька.

— То що за правду я маю знати?

— Якобе… — я тривожно зиркаю на лікаря Вальдбурга, сподіваючись, що він скаже синові про нашу розмову. 

Якоб перехоплює мій погляд, і я бачу, як у його очах з’являється тінь недовіри. Він проходить від дверей до вікна, спирається спиною на підвіконня й схрещує руки на грудях. Вираз його обличчя не віщує нічого доброго.

— Батьку, скажи мені, коли я був у Відні, ти брав Софію з собою до пацієнтів?

Я не одразу розумію, до чого він веде.

— Так, — відповідає лікар Вальдбург спокійно. — Ми їздили до Знесіння.

— А хто тобі асистує на більшості операцій? І з ким із практикантів ти проводиш найбільше часу?

— Якобе, ти знаєш відповідь.

— Софія...  — голос Якоба зривається, — єдине, чого я коли-небудь хотів так сильно й відчайдушно. Але навіть тут ти вирішив лягти тінню на моє щастя. Чим я завинив, що ти це робиш зі мною?

— Я не річ, Якобе! — перебиваю, відчуваючи, як палають щоки. — І не смій говорити так, ніби мене тут немає.

Він обертається до мене — очі налиті болем і гнівом, і я ціпенію від цього погляду. Ніколи не бачила його таким зраненим.

— Якобе, ти можеш чіткіше пояснити, у чому саме ти мене звинувачуєш? — голос лікаря Вальдбурга рівний, жоден м’яз на обличчі не здригнувся.