Розділ 46. СОФІЯ

Тривога, холодна й настирлива, оселяється в мені ще вдень — і з кожною годиною міцнішає.

Батько не повертається в аптеку після обіду, як обіцяв, коли йшов на свою важливу зустріч. Ще кілька місяців тому я, можливо, не звернула б на це особливої уваги — пішов та й пішов. Я й раніше часто його підміняла. Але не тепер. У нас тільки-но все починає налагоджуватися: ми поповнили запаси ліків, провели переоблік, розклали все по нових скриньках, сплатили податки й оновили дозвіл на торгівлю ліками. Він так тішився, що нарешті знайшов гроші, аби втримати аптеку на плаву… Він би не зник просто так. 

Я ледве дочікуюся вечора, щоб зачинити аптеку й кинутися додому. Чим ближче підходжу до нашої кам’яниці, тим сильніше стискається серце. Наче все навколо — тиша, сутінки, поодинокі кроки у вузькій вуличці — шепоче мені про лихо. Повітря здається густим і важким, немов перед бурею. 

І передчуття не підводить мене.

Щойно піднімаюся сходами й беруся за клямку, двері відчиняються з різким скрипом — мені перехоплює подих. У коридорі панує гармидер: перекинуте відро з водою, розсипаний кошик з яблуками, розбитий глиняний глек. З кухні долинає Катрин голосний плач — я кидаюся туди.

Сестра стоїть посеред кімнати, бліда як віск. Вона хлипає, руками тре заплакані щоки, не в силі спинитися. Мати схилена над батьком, обережно перев’язує йому голову лляною хусткою — криваві пасма волосся прилипають до його чола. Від хустки тягне різким запахом спирту, яким вона, мабуть, змочила тканину. Її руки тремтять, сорочка на грудях просякає бурими плямами — здається, батькової крові. Очі червоні, повіки набряклі від сліз.

— Що сталося? — питаю, не впізнаючи власного голосу. Сльози підступили до очей, але я стиснула зуби, стримуючись.

— Софійко, мені страшно, — Катря кидається до мене, вчепившись у спідницю. Я обіймаю її, гладжу по білявій голові, не відводячи погляду від батьків.

Батько сидить на лаві, стогне крізь зуби. Обличчя подряпане, на скроні глибока рана, губа розсічена, рукав сорочки розірваний. Він важко дихає, груди піднімаються ривками. Мати, опустивши очі, лише тихо хитає головою.

— Не мовчіть! — нервуюся.

— Мене попросили повернути гроші, які я взяв на аптеку, — промовляє батько нарешті. Голос глухий, наче в нього забрали і силу, і надію.

— Але ж ти казав, що вони дали тобі їх на пів року! — допитуюсь. — Що це за така домовленість? Не минуло й місяця. Як ти маєш їх повернути, якщо вклав усе в аптеку? Хто так робить?!

Батько зустрічається зі мною поглядом — зраненим, винним, приреченим. Мати зітхає, закінчує перев’язку й тихо каже:

— Софіє, батько зв’язався не з тими людьми. Вони не мають ні честі, ні совісті. Вирішили нажитися на нашій біді.

Її голос тремтить. Вона — найдобріша і найлагідніша жінка, яку я знаю, — навіть коли тато повертався додому захмелілим, ніколи не сварила його надто гостро й не тримала довго образи. Але тепер вона у відчаї. Їй страшно. Як і мені. Та я все ще намагаюся триматися.

Я стою навпроти батька, Катря вчепилася в мою руку й не відпускає.

— А що мені було робити? — здригається він, наче поранений звір, загнаний у клітку. — Дивитися, як мою аптеку забирають інші й процвітають на тому, у що я вклав душу?

— Ліпше було продати її, коли тобі пропонували хоч якісь законні гроші, — кричить мама. — Аніж віддати її якимось пройдисвітам за безцінь! Дякуй Богові, що лишився живий, — додає вона, — і що вони лише хату перевернули, а мене з Катрею не зачепили.

— Маріє… — батько дивиться на неї благально.

— Що буде, коли вони прийдуть знову? — ридає мама. — Якщо цього разу виженуть нас із рідного дому?

Катря одразу підхоплює її плач. Я відчуваю, як дрібно тремтить її плече.

Батько різко підводиться.

— Я не дозволю цього! Мені байдуже, що буде зі мною, але вас я не дам скривдити.

— Потрібно звертатися до ратуші* й просити викликати міську варту, — пропоную. — Нехай ратушні урядники розберуться з цим свавіллям. Це не може залишитися безкарним.

Потім тихіше додаю: 

— Ти ж підписував якийсь папір? Угоду, розписку, щось офіційне про позику? Бо якщо є хоч якийсь документ — це шанс. Ти чесний чоловік і віддаси все до копійки, коли прийде час.

Батько хитає головою й безсило опускає очі.  Отже, ні. Законно вирішити проблему не вийде — доказів немає, а погрози надто реальні. Побитий батько, погром у кам’яниці… З такими людьми не жартують.

— Я віддам їм аптеку. Це єдиний варіант, — каже він.

Ми всі завмираємо й дивимося на нього. Це справа всього його життя — його гордість, його руки й розум. Я не можу навіть уявити, щоб батько робив щось інше, окрім як займався аптечною справою. Він чудовий аптекар: його знають і шанують у місті, до нього приходять не лише прості люди, а й заможні родини — і кожен виходить задоволений.

То чому життя таке несправедливе? Кому була потрібна та аптечна реформа, якщо вона доводить таких, як мій батько, до розорення й не дає працювати чесно?

— Скільки у тебе часу, щоб зібрати гроші? — питаю після короткої паузи.

— Тиждень, — відповідає батько.

— Софіє, прошу тебе, навіть не думай втручатися в цю справу, — мати зривається, голос її тремтить. — У цих людей немає нічого святого. Я не хочу, щоб ти накликала на себе біду.

Ратуша* — це будівля міського самоврядування, тобто міська управа або мерія. У Львові ратуша стояла на площі Ринок (як і тепер). Саме туди зверталися мешканці міста, якщо треба було: подати скаргу, вирішити майновий спір, викликати міську варту, отримати дозвіл чи посвідку.