Розділ 45. ЯКОБ

Любий Якобе,

Твій лист розхвилював мене, хоч і не в той спосіб, на який ти, певно, сподівався. Я вдячна за щирість, але змушена говорити прямо. Якщо ти справді бажаєш прийняти титул графа Брауера, мусиш усвідомити, що він вимагає не лише честі, а й відповідності очікуванням — моїм і того кола, до якого ти увійдеш.

Дочка аптекаря, хай би якими чеснотами вона володіла, не може стати дружиною графа. Її місце — біля прилавку й трав’яних настоїв, не при віденському дворі Її Імператорської Величності Марії Терезії. І ти цього не зміниш. Ніхто не змінить.

Я готова допомогти родині тієї дівчини, як ти просиш, але лише для того, щоб ти міг відкупитися й більше не повертатися до цього нерівного зв’язку.

Аби в тебе не виникла спокуса ослухатись мене, я додала до свого заповіту ще один пункт: ти успадкуєш титул графа й мої статки лише за умови шлюбу з фройляйн Кларою фон Айнсфельд — онукою моєї давньої подруги, графині Генрієтти.

Сподіваюся, ти розумієш, що це єдиний можливий шлях. Подумай, але не барись.

Ґрета фон Брауер

Пальці стискають аркуш, і папір шарудить, ніби чинить опір. Я повільно зминаю листа й запалюю свічку на письмовому столі. Полум’я злизує сургуч, чорнило темніє, а слова тітки зникають одне за одним, наче сама її воля тане разом із воском. Мене захоплює хвиля люті. Я різко змахую рукою — і ваза з квітами летить зі столу, розбиваючись об підлогу на десятки уламків. На звук з кухні вибігає Ґертруда, вся в борошні, з дерев’яною ложкою в руці.

— Боже мій, Якобе! Що сталося? — вигукує жінка, стривожено витираючи руки об фартух.

Я лише хитаю головою й, не відповідаючи, хапаю камзол, що висить на спинці стільця й вилітаю з будинку.

Вечірній Львів дихає тишею. Повітря тепле, сповнене приємного квіткового духу літа. Я бреду вулицями без мети, дозволяючи гніву поступитися місцем відчаю. Перед очима — Софія. Її дзвінкий голос, очі — мов чарівні озера, усмішка, від якої світ стає яснішим. Відмовитися від неї — це наче навіки замерзнути, жити без серця, без подиху. Єдине моє кохання — це вона. І я не зречуся її ніколи.

Спадщина тітки тепер здається мені чужою й холодною — мов перстень на пальці мерця. Нехай залишається їй і всім тим, хто живе за правилами аристократичних дворів. Ліпше вже спробую домовитися з батьком і приректи себе на роботу в його практиці, ніж зраджу власне серце.

****

— Виглядаєш, наче їжака проковтнув, — Сол ставить переді мною келих медівки. У «Золотому Ґуральнику» не надто людно, тож попри недобрі позирки свого батька, який стоїть за шинком, він опускається поруч на стілець.

— Можна й так сказати, — відказую й одразу перехиляю келих.

— То що, тітка передумала спадок тобі віддавати і ти вже тепер не граф? Чи Софія розкохала тебе?

За інших обставин я б усміхнувся, але не сьогодні. Сол бачить мій розгублений погляд і стишує голос.

 — Що сталося, друже? 

— Тітка Ґрета відповіла на мій лист. Вона не прийме Софії. Спадок і титул я отримаю лише за умови шлюбу з онукою її подруги.

Сол зводить брови.

— Погодишся на її умови? — питає.

 — Ніколи.

У ресторації здіймається хвиля шуму. Ми з Солом обертаємо голови до дверей — заходить компанія хлопців. Серед них я впізнаю Теодора, батькового практиканта. Він уже добряче напідпитку, і щойно помічає мене — суне просто сюди. Підходить, спиняється, хитко спирається на стіл і белькоче:

— О, і ти тут, Вальдбургу. То що, сьогодні твоя аптекарка покинула тебе? Чи у вас із батьком є графік — які дні вона з тобою, а які з ним?

— Дурню, що ти верзеш? — різко схоплююсь і хапаю його за барки.

Усі навколо миттєво замовкають. Увага зосереджується на нас.

— Якобе! — попереджувально кидає Сол, вставши поруч.

Я, зціпивши зуби, повільно відпускаю Теодора.

— Боюся, друже, що дурень тут не я, а ти, — їдко шкіриться він. — Ніколи не замислювався, чому твій батько так швидко взяв Софію до себе? Такий прискіпливий і вимогливий лікар, який кожного практиканта розглядає, мов під мікроскопом, а тут — раптом — ця білява фея. Кліпнула оком — і обох вас обкрутила. Розумно з її боку. Дуже розумно.

Я давно тримаюся осторонь бійок, але зараз нічого не може мене зупинити. Кидаюся на Теодора, повалюю його на підлогу і б'ю в обличчя. Хлопці навколо починають відтягувати мене від нього, але я б’ю, скільки можу — як він посмів говорити таке про Софію.

Оговтуюся лише тоді, коли двоє парубків міцно тримають мене, а Сол навпроти грізно гарчить в обличчя:

— Перестань, Якобе!

Теодор лежить, витирає долонею ніс. Обличчя вже наливається червоним. Я важко дихаю й дивлюсь на нього крізь пульсуючу хвилю люті. Теодор, ще пихкаючи, ніяк не вгамовується:

— Ти можеш мені не вірити, але спитай свого батька, з ким він їздив до пацієнтки у Знесіння. Гарне прикриття, чи не так? І хто йому постійно асистує на операціях? У нього ж багато практикантів — от я йому чимось не вгодив, а інші…? Софія навіть ніколи не стане лікарем, максимум — повитухою. А він із нею носиться, як із коштовністю. А ми що не зроби — все не так, — випльовує він, торкаючись губ, вимазаних кров’ю.

— Софія старанна і талановита. Мій батько не дурень — він бачить це, — кидаю, заступаючись за неї. Я й сам знаю, як важко йому вгодити, але Теодор перейшов межу. Це не може бути правдою.

— Та ясно, що бачить, — продовжує Теодор. — Я б і сам не відмовився від такої помічниці на його місці.

Я сіпаюсь, щоб ще раз вдарити його, але Сол уперто тримає мене, поки хлопці відтягують Теодора вбік.

Пан Лейбовіц із похмурим обличчям і насупленими бровами підходить, спершу виганяє хлопців разом із Теодором, а тоді звертається до Соломона:

— Відведи його додому. І запам’ятай: якщо ще раз щось подібне станеться — двері «Золотого Ґуральника» для твого друга будуть назавжди зачинені.