Розділ 44. СОФІЯ

У «Майстерні Ґрації» тихо. Лише крізь відчинені вікна залітає приємний вітерець і легенько погойдує фіранки. Панні Ганни сьогодні немає — вона знову бігає по викликах до своїх клієнток, які наприкінці літа взялися оновлювати гардероб до осені. Тож ми з Яриною маємо рідкісну нагоду за обідом поговорити про все, чого не скажеш батькам.

Подруга ставить на стіл глечик із фруктовим узваром і таріль із солодкими булочками з медом і маком.

— Якщо все вдасться, — щебече Ярина, наливаючи мені узвар, — то я зможу навідати Яна ще до Різдва. А на зимові свята він приїде додому. Два роки життя між Краковом і Львовом — це не так уже й довго, — додає вона, посміхаючись.

Я дивлюся на неї — і в грудях щемить ніжно й боляче водночас. Її відданість коханню до Яна така чиста й щира, що мені хочеться обійняти її — і водночас захистити, бо тривожне передчуття все ще не полишає мене. Я більше не відмовляю Ярину ні від чого й не докоряю, бо й у мене самої світ перевернувся. Я ніколи не прагнула такого відчайдушного кохання, яке затуманює розум настільки, що готова на все заради нього. Та з Якобом я вже ступила на цей шлях. Саме тому його мовчання про наміри покинути університет зачіпає мене. Я мала дізнатися про це від нього, а не від його батька. Не знаю, як правильно з ним поговорити — і чи варто взагалі згадувати про розмову з лікарем Вальдбургом. Адже це може лише погіршити їхні стосунки.

— І як ти збираєшся дістатися до Кракова? — питаю, роблячи кілька ковтків узвару. — Не думаю, що пані Ганна погодиться супроводжувати тебе. Та й саму навряд відпустить.

Ярина підпирає щоку долонею:

— Ян подбає про мій супровід. Обіцяв прислати надійну людину. Але мамі все ж доведеться сказати. Уже коли вирушу в дорогу — щоб не встигла відмовити.

Вона підводить на мене погляд, сповнений тихого благання.

— Скажеш їй, гаразд?

— Ярино, ти ж уявляєш, як вона хвилюватиметься. Та й на мене образиться — мовляв, чому не попередила раніше. Одне діло — передавати тобі листи чи пакунки від Яна, а зовсім інше — дивитися в очі твоїй матері й пояснювати, що її люба донька поїхала до Кракова, навіть не попередивши.

— Я кохаю Яна і боротимусь за наше право на щастя, — впевнено каже подруга, відкушуючи шматок булки так рішуче, наче вже почала ту боротьбу. — Хіба ти вчинила б інакше, якби йшлося про Якоба?

Я мовчки знизую плечима й кусаю й собі булку.

— Ти вже розповіла Якобу про розмову з його батьком? — питає Ярина.

— Не було нагоди, — хитаю головою. — В аптеці роботи по вуха: ми з татом розбирали нові поставки ліків і проводили переоблік. Якоб забігав, але побути наодинці не вийшло.

Ярина доливає нам ще узвару.

— Знаю, ти злишся на нього через те, що він змовчав про університет. Але, може, Якоб просто боявся, як ти відреагуєш? Або хвилювався, що втратить тебе, якщо все розповість.

— Або просто не довіряє мені, — образа мимоволі просочується в голосі.

— Якоб кохає тебе, — Ярина стискає мою руку. — Може, й завинив, але дай йому шанс усе пояснити. Не відштовхуй одразу, добре?

Киваю.

****

Повертаюся від Ярини й уже з порога бачу: біля прилавка стоїть пані Ядвіга — розмахуючи віялом, вона безугавно розповідає щось батькові, який лише киває, удаючи уважного слухача. Той кидає на мене погляд — той самий, що волає: «рятуй, бо ця жінка балакучіша за церковний дзвін у свято».

— Доброго дня, пані Ядвіго, — всміхаюся й заходжу за прилавок до батька. — Ви сьогодні просто сяєте.

— Ох, Софійко, — тішиться вона, — слава Богу, здорова, але ж ніколи не завадить перестрахуватися. Кажуть, осінь цього року буде дощова, тож хочу взяти щось, аби не підхопити застуду. Може, тих ваших порошків із липовим цвітом або настоянку з бузини, що минулого разу давали?

Здається, дещо справді ніколи не змінюється. Пані Ядвіга лікується цілий рік — навіть тоді, коли почувається цілком здоровою.

Батько, помітивши, що я вже взяла справу до рук, полегшено киває мені — мовляв, дякую, доню — і непомітно зникає в комірчині.

Я беруся до роботи: ставлю на стіл пляшечку з настоянкою, кілька паперових згортків із порошком і додаю:

— На осінь ще добре мати шипшину та трохи медової настоянки — від застуди річ справді помічна.

— Зроби мені все, — киває пані Ядвіга. — Краще нехай буде під рукою, ніж потім бігти в негоду.

Киваю й продовжую працювати. Пані Ядвіга тим часом трохи нахиляється через прилавок, ніби ділиться великою таємницею.

— А ти, серденько, чула, що Замойські знову бал організовують? — очі її блищать змовницьки. — Кажуть, то все задля Терези, бо шукають їй жениха.

— Не чула, — відповідаю, щоб підтримати розмову. Мені ті бали, як зимовий лід у червні — ні користі, ні охоти.

— Тереза дівка, як трояндовий кущ: колюча й гордовита, а тепла від неї — як від крижаної води. Кому вона така треба, навіть із грошима Замойських? Не заздрю я її майбутньому чоловікові, ні, Боже борони, — провадить далі своє пані Ядвіга.

Я лише злегка нахиляю голову, щоб приховати усмішку. Відтоді як поїхав Ян і ми з Терезою обидві виконуємо роль поштових голубок для нього та Ярини, я встигла пізнати дівчину трохи краще. І хоч на перший погляд вона здається пихатою панянкою, за тими її колючками ховається добре серце й гострий розум. Мені навіть подобається Тереза, і я дуже сумніваюся, що вона збирається одружуватися просто зараз — а тим паче дозволить батькові вибирати їй пару.

— Тримайте ваше замовлення, пані Ядвіго, — передаю зібраний пакунок.

— Каміль Домбровський, здається, ще не поїхав зі Львова. Певне, й він буде на балу…

Я ледве стримую зітхання й закочую очі. Скільки ж можна мене сватати? Наша пісня гарна й нова — починаймо її знову, справді.

— Доню, можеш мені допомогти? — гукає батько.

Пані Ядвіга прощається, залишаючи по собі шлейф парфумів і відчуття, ніби з аптеки щойно вийшла ціла юрба людей.