Розділ 43. ЯКОБ

Перечитую рядки востаннє. Цей лист не давав мені спокою всю ніч — я починав його писати знову й знову, переписував, вагаючись, бо не знав, як висловитися правильно. Та зрештою вирішив: мушу. Я хочу допомогти батькові Софії, а тітка могла б посприяти цьому. І ще — настав час повідомити її про свій намір одружитися з Софією та забрати її до Відня. Це важливо, і я щиро сподіваюся, що вона прийме мій вибір. У неї, як і в моєї матері, титул графині. Проте, одружившись із батьком, мама стала баронесою, тоді як тітка зберегла і титул, і родинні статки Брауерів. Мама ніколи не зважала на багатство чи становище — для неї важливим було лише кохання та ми. Щодо тітки Ґрети, то мені відомо про неї небагато, але вона справляє враження жінки розумної, впертої та розсудливої. Я переконаний: якби вона знала Софію особисто, то поставилася б до неї прихильно. Та в обставинах, що склалися, я не можу цього гарантувати. І не можу привезти Софію до Відня, щоб їх познайомити, — вона чітко дала зрозуміти, що не покине свою сім’ю в біді. 

Згортаю аркуш і вкладаю його до конверта. На край паперу повільно спадає крапля розплавленого сургучу*. Я притискаю до неї перстень із гербом Вальдбургів. Єдина його цінність у тому, що відбиток зручно залишати на листах — до таких ставляться з більшою повагою, ніж до звичайної кореспонденції. У житті ж ні я, ні навіть батько ніколи не надаємо титулу барона надмірного значення. Хоча, звісно, для львівської шляхти він має вагу: саме завдяки цьому титулу нас охоче прийняли у “свої” кола. Лікар із аристократичним корінням — таке трапляється нечасто.

Підводжуся, виходжу в коридор і гукаю:

— Теофіле!

У відповідь лунають швидкі кроки. У дверях з’являється поштар — у синьому каптані**, запиленому після дороги. На його чоботях — сліди глини, а через плече звисає важка шкіряна сумка, потерта від частих подорожей. 

— Слухаю, — каже він, притримуючи капелюх.

Я простягаю йому лист:

— Це має швидко потрапити до Відня. Особисто в руки фрау Ґреті фон Брауер.

— Буде зроблено, — киває він. 

Я спостерігаю, як Теофіл ховає листа до сумки й виходить у двір. За мить долинає дзенькіт вуздечки, коротке іржання та стукіт копит по бруківці — звуки віддаляються, поки нарешті все стихає.

— Ти знову відправляєш листа тітці? — долітає знайомий голос.

Озираюся. Міхаель спускається сходами у вітальню, застібаючи жилет. На ньому світла лляна сорочка, з-під якої визирають вузькі манжети, а сам жилет уже трохи замалий — тканина натягується на плечах і грудях, бо він росте швидше, ніж швачка встигає перешивати речі. Його темне хвилясте волосся розсипається на чоло, а в уважному погляді поєднуються дитяча безпосередність і серйозність.

— Так, — відповідаю.

— Отже, ти таки не передумав їхати до Відня? — брат підходить до мене. 

— Ні, Міхаелю, не передумав. А ти — не передумав їхати зі мною?

Я знаю, що мій брат упертий — такий самий, як і я. І все ж сподіваюся, що він обере Відень. Ми ніколи не розлучалися надовго, тож мені важко уявити, що він залишиться тут, у Львові, без мене, лише поруч із батьком. Сподіваюся, той не вимагатиме від нього ще більше, ніж зараз. Ця думка тривожить мене. Я боюся, що не зможу захистити Міхаеля, коли це буде потрібно. 

— Якобе, я мрію стати лікарем, — говорить Міхаель трохи невпевнено, ніби боїться, що я розсерджуся. — Хочу вчитися в батька і якщо він дозволить, то буду допомагати йому з пацієнтами. Моє місце тут, у Львові.

Я здивований, але не злюся на нього.

Часом мені здається, що для Міхаеля всього занадто — суворі заняття, гори домашніх завдань, постійний тиск і високі очікування. Хіба це схоже на щасливе дитинство? Але в такі моменти як зараз розумію: можливо, він схожий на батька більше, ніж мені хотілося б визнавати. У ньому є та сама терплячість, наполегливість, стриманість, жага до медицини. Навчання для нього не мука, а задоволення. Я не був таким у дитинстві, але це не означає, що не підтримую брата.

Підходжу ближче й кладу руку йому на плече.

— Міхаелю, я страшенно пишаюся тобою і дуже сильно сумуватиму, коли поїду. 

Він підводить погляд. У його очах блимають сльози, хоч він з усіх сил намагається не заплакати. Я обіймаю його, куйовджу темне кучеряве волосся, як робив це багато разів, а той намагається вирватися з мого захвату й бурчить, що вже не дитина.

— Обіцяй, що писатимеш мені листи і приїжджатимеш до мене у Відень, — кажу, трохи відсторонившись.

— Писатиму і приїжджатиму. І коли приїду ти обов'язково поведеш мене в сад Шенбрунна*** — мені завжди подобалося там бувати, коли ми жили у Відні, — усміхається Міхаель. 

— Поведу куди скажеш.

Міхаель усе ще дзвінко сміється, а я спостерігаю за ним і відчуваю, що зараз якраз слушний момент розповісти йому про Софію. Я хочу, щоб брат знав, що вона є в моєму житті.

— Якщо ти вже такий самостійний і дорослий… то, скажу тобі щось важливе. 

Його чорні очі спалахують цікавістю. 

 — Що саме?

— Я планую одружитися.

Міхаель розгублено кліпає.

— Одружитися? З ким?

— Із Софією, донькою аптекаря, — у грудях тепліє, коли вимовляю її ім’я.

— Софія… — повторює брат замислено. — Вона розумна, добра і гарна.

— Саме так, — не можу втримати усмішку. Це не всі її чесноти, але приємно, що брат помітив саме ці.

— Ти її любиш? — цього разу дуже серйозно питає Міхаель.

— Люблю.

— Тоді я радий за тебе, брате, — обіймає мене брат.

Сургуч* — це спеціальна смола або воскова суміш, яку колись використовували для опечатування листів, документів чи скринь.

Каптан** — довгий верхній одяг до колін або нижче, зі стоячим або відкладним коміром, часто на ґудзиках, іноді з поясом чи декоративною облямівкою. У XVIII столітті його носили як чоловіки, так і жінки (у чоловічому варіанті — найчастіше військові, чиновники, кур’єри, поштарі тощо).