Розділ 42. СОФІЯ

— Якоб закоханий у тебе, — не питає, а стверджує лікар Вальдбург.

Я стою, ніби мене раптом підхопила крижана хвиля й несе кудись у безодню. У вухах дзвенить, повітря зникає, і якби не руки, що впираються в край прилавка — я б не втрималася на ногах.

— Чому ви так думаєте? — ледве видушую з себе.

— Мені Теодор розповів, що Якоб приходив до тебе у шпиталь із квітами. Він стежив за вами, — вимовляє спокійно. — Та я й сам помітив, що мій син останнім часом змінився. Але не міг до кінця розтлумачити причини його поведінки. Тепер картина стала мені ясною.

Клятий Теодор. Я ж відчувала, що від нього ще буде клопіт. І ось — дочекалася.

— Вам це не до вподоби? — питаю.

— Навпаки.

Його очі схожі на Якобові, тільки світліші, мов попіл над вугіллям. Я вдивляюся в них, зосередившись на кольорі, щоб хоч якось зберегти подобу спокою. Ніколи не думала, що колись обговорюватиму щось подібне з лікарем Вальдбургом. 

— Дуже подобається, — продовжує. — Я розумію свого сина. Розумію, чому він обрав саме тебе, Софіє.

Моє серце все ще гупає, мов дзвін на міській ратуші. Батько Якоба не засуджує нас — і це мало б мене заспокоїти. Та якщо він справді не засуджує, то навіщо розпочав цю розмову?

Він, здається, бачить мій внутрішній вир думок і говорить далі:

— Софіє, я не заперечуватиму проти ваших стосунків і майбутнього шлюбу з Якобом. А якщо випаде нагода — допоможу тобі вступити до університету офіційно. Часи змінюються: у Парижі, Празі, Римі вже є окремі випадки, коли жінкам дозволяють відвідувати лекції чи складати іспити поряд із чоловіками. Це ще рідкість, але світ рухається вперед. 

— Це було б чудово… — невпевнено кажу.

Його слова звучать, мов казка. Я б залюбки повірила в неї, занурилася з головою й тішилася б тим, що він схвально ставиться до нашого союзу й підтримує мою мрію. У голові вже вимальовується “світле майбутнє”, де ми з Якобом разом, але щось у його тоні не дає мені остаточно розслабити плечі. Є відчуття, ніби під цією солодкою поверхнею приховано ще щось — те, чого я не бачу, але дуже хочу зрозуміти.

— Софіє, Якобові залишилося навчатися ще два роки в університеті.

 — Я знаю, — і навіть більше: постійно нагадую собі, що скоро він поїде. Але цього не озвучую вголос.

Лікар Вальдбург схрещує руки на грудях і на мить замовкає, зважуючи слова, а тоді тим самим своїм  урівноваженим тоном промовляє:

— А чи відомо тобі, що мій син має намір покинути медичний університет?

— Що? — виривається з моїх вуст, перш ніж я встигаю себе стримати.

Якоб мені цього не казав, і це боляче ранить. Він говорив про Відень, про наше майбутнє, про одруження… але не про те, що планує покинути навчання. Якщо це правда, то чим він тоді збирається займатися у Відні?

Ця новина застає мене зненацька. Я намагаюся приховати розгубленість, але лікар Вальдбург одразу помічає, що я не знала про плани Якоба.

— Софіє, ти розумна дівчина, — говорить він на диво м’яко. — І я певен, що не бажаєш, аби мій син зруйнував своє життя таким необачним учинком.

— Що ви маєте на увазі?

— Гадаю, ти могла б із ним поговорити… переконати його не кидати університет, — уважно стежить за моєю реакцією.

Я глибоко зітхаю, не приховуючи розчарування.

— То ось у чому справа. Ви схвалюєте наш союз, бо вбачаєте в мені спосіб вплинути на сина, — я вперше підвищую голос на лікаря Вальдбурга. Навіть якщо Якоб не сказав мені про свої наміри, я ніколи не стала б плести інтриги проти нього.

— Це не так, — заперечує він.

Я підводжу погляд, і слова самі рвуться з грудей:

— Ви знаєте, що Якобу не до душі медицина, але ви вперто намагаєтесь зробити з нього власну подобу. Це — жорстоко.

— Софіє, я лише дбаю про майбутнє сина, — говорить він із ледь вловимою втомою в голосі. — Ти зрозумієш мене лише тоді, коли матимеш власних дітей. Я впевнений: для них ти теж хотіла б найкращого.

Очевидно, що хотіла б. Та тільки не ціною їхньої волі. Я ніколи б не змушувала дітей робити те, чого вони не прагнуть — ані силою, ані хитрістю.

— Я не змовлятимусь із вами за спиною Якоба і ні в чому його не переконуватиму, — мій голос твердне. — І гадаю, буде краще, якщо я припиню практикуватися у вас.

Батько Якоба — блискучий лікар і мудрий наставник. Та після його пропозиції я більше не зможу працювати поруч із ним. У цьому я певна.

****

Я повільно піднімаюся сходами до кам’яниці, намагаючись не думати про розмову з батьком Якоба. Не знаю, чи варто розповідати про неї самому Якобу. А ще — я серджусь на нього. Він мав мені сказати, що покидає університет. Мав довіритися. Я сьогодні захищала його, не знаючи всієї правди — і саме це болить найдужче.

Відчиняю двері — й одразу чую дзвінкий, щирий сміх Катрі, такий теплий і чистий, що навіть на мить розчиняє мою втому. Я йду на звук і завмираю на порозі кухні.

Мама стоїть біля плити й помішує у глиняній макітрі вечерю. На сковорідці поруч щось шкварчить — у повітрі пахне підсмаженим тістом і травами. Тато сидить за столом і грається з Катрею — вона стоїть поруч, а він, удаючи ведмедя, бурчить і жартома намагається її вкусити. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачила його таким — тверезим, спокійним, радісним. На мить здається, ніби все повернулося на свої місця, ніби темні тіні останніх місяців нарешті розвіялися.

— Софіє! — вигукує мама, підводячи голову. Її обличчя сяє від щастя, очі блищать, як давно вже не блищали.

Тато встає й підходить до мене, потім міцно обіймає. Мені так бракувало цих обіймів. Коли відхиляється, його погляд затримується на моєму обличчі — уважний, теплий, ніжний.

— Я знайшов гроші, — промовляє він урочисто, — щоб сплатити податки, поповнити аптеку всім необхідним і спокійно пережити зиму.