Розділ 41. СОФІЯ

— Це для Ярини, від Яна, — Тереза простягає мені невелику коробку, обтягнуту темно-синім оксамитом і перев’язану сріблястою стрічкою. На кришці видно вишитий візерунок — не фабричної роботи, а власноруч зроблений, з тонких золотистих ниток. Усередині, я знаю, лежить дорога тканина для сукні, така, яку можуть дозволити собі лише міщани чи шляхта. Ярина чекає на неї так, ніби то не просто шмат полотна, а чарівний плащ, накинувши який вона враз стане аристократкою, й Замойські визнають її за свою. Але реальність жорсткіша: усі ці Янові коштовні дарунки й палкі листи лише розпалюють у ній мрію про майбутнє, яке, ймовірно, так ніколи й не збудеться.

Я не простягаю рук — не хочу бути посередницею цього обману. Тереза ставить коробку на прилавок і, спершись ліктями, прихиляє долоні до обличчя.

— Слухай, не будь такою злюкою, — бурмоче. — Яну теж важко. Він навіть хотів покинути навчання через Ярину. Мій брат ніколи не робив нічого подібного задля дівчини. Повір, для нього це справді серйозно.

— Ти ж сама казала, що ваші батьки нізащо не дозволять Янові бути з Яриною, — відповідаю. — То мені не легше від того, що він страждає. Замість одного буде два розбиті серця. Чим тут тішитися?

— То ти в нас песимістка? — примружується Тереза. — Не віриш у щасливий кінець, якщо закоханих розділяє відстань?

— Відстань тут не головна перешкода, і ти це добре розумієш.

В аптеці порожньо, тож можу дозволити собі трохи розслабитися. Останнім часом Тереза навідується доволі часто: приносить листи чи дарунки від Яна для Ярини, а тоді залишається ще на кілька хвилин потеревенити. Інколи й свіжу випічку приносить. Хто б подумав, що в мене з’явиться ось така несподівана подруга.

— Знаєш, часом я страшенно шкодую, що народилася в родині аристократів, — зітхає Тереза, крутить стрічку на коробці. — Було б простіше, якби мої батьки були, скажімо, м’ясниками, чоботарями… чи аптекарями.

Я сумно всміхаюся:

— Терезо, дурнішої причини нарікати на життя я ще не чула.

— А ти подумай, — вона нахиляється ближче, й у великих очах блимає щось наївно-дитяче, — Хіба тобі погано живеться? Ти допомагаєш батькові в аптеці, і я бачу, що тобі це до вподоби. Щодня ти спілкуєшся з такими різними людьми: міщанами, купцями, монахами, шляхтичами. Ти бачиш більше життя, ніж я, замкнена у вітальні з вишиванням та нескінченними балачками панянок про те, як би то вигідніше одружитися. Це така нестерпна нудота.

Я на мить замислююся, і усмішка ще тримається на губах, але варто лише згадати батька — його зламаний каламутний погляд — і вона гасне миттєво, наче хтось задмухнув свічку.

— Я щось не те сказала? — питає Тереза.

— Та ні, ти тут ні до чого, — хитаю головою. — Просто у нашої аптеки нині не найкращі часи. Якщо ми не знайдемо грошей, аби протриматися, то боюся, що вона не переживе зими.

Тереза задумливо дивиться на мене, обводячи пальцем по кришці коробки, ніби вагається, чи варто далі розпитувати. Нарешті наважується:

— А чому твій батько не візьме позику?

— Він намагався. Але відмовили, — відповідаю й машинально тягнуся руками до скляної баночки з корінням алтеї на прилавку, переставляю її з місця на місце, аби чимось себе зайняти.

— Ти могла б попросити в Каміля, — несподівано пропонує Тереза. — Впевнена, він би тобі не відмовив.

Я завмираю, не знаючи, що відповісти. Тереза ж бо не мій батько і говорить не про одруження з ним, а проте здається, ніби цілий світ зумисне жене мене в обійми цього чоловіка. 

— Каміль Домбровський явно зачарований тобою, — лагідно, але наполегливо веде далі Тереза. — Гадаю, ти й сама це відчуваєш. А ще він настільки заможний, що міг би розсипати золоті дукати* на площі й не збідніти. І до того ж він справді благородна людина, то чому б не спробувати з ним поговорити?

Я вже розтуляю рота, аби пояснити, що все набагато складніше. Хіба можна отак узяти й попросити його після того, як я відкинула його запрошення погуляти? До того ж Якоб пообіцяв щось вигадати і я вірю йому й сподіваюся, що так і буде… 

Двері аптеки відчиняються, й на порозі з’являється лікар Вальдбург. Він у світлому камзолі кольору паленої охри, з чистою білою шийною хусткою, що туго облягає горло, й темними штанами, заправленими у вичищені до блиску чоботи. Волосся зібране у невеликий хвіст чорною стрічкою, а з-під широкополого капелюха, який він щойно зняв, вибиваються кілька пасм, що вологими прядками липнуть до скронь — надворі літня задуха, та він, як завжди, намагається зберегти у всьому ідеальність.

Вальдбург виглядає урочисто й надміру виструнчено, ніби щойно вийшов не зі шпиталю, а з ресторації. І це дивує: зазвичай у цей час він зі своєми пацієнтами, та й потреби заходити сюди не має — його вчорашнє замовлення вже забрав Теодор. Ми, як завжди, трохи погиркалися. Загалом нічого нового: навіть якщо я не з’являюся у практиці лікаря Вальдбурга, Теодор усе одно знаходить причини зачепити мене.

Лікар Вальдбург підходить до прилавка й зупиняється за крок від Терези, швидким рухом поправивши вузол на шийній хустці. Тереза ж випрямляється, торкається стрічки на своїй сукні й дарує йому привітну усмішку:

— Як поживає Якоб, пане лікарю? Давненько він не заїжджав до нас у гості, — цікавиться Тереза, не соромлячись того, що такі безпосередні питання не надто личать неодруженій дівчині.

— У нього все добре, — стримано відповідає він. Але очі його спрямовані не на Терезу, а на мене — ніби ці слова призначені лише мені, а не їй.

Я відчуваю, як кров приливає до обличчя, а щоки спалахують — і, здається, приховати це неможливо. Несподіваний візит лікаря Вальдбурга вибиває мене з рівноваги. У його практиці мені цілком комфортно працювати поруч із ним, але поза її межами я гублюся й не знаходжу тем для розмови, окрім роботи.

— Ну, мені вже час. Моя економка, певне, давно зачекалася. Була рада побачитися, Софіє, — озивається Тереза, кидаючи погляд спершу на мене, а потім на лікаря Вальдбурга. — Передавайте вітання Якобу.