Розділ 40. СОФІЯ

Життя з кожним днем забарвлюється в темніші відтінки, і я ніяк не можу впоратися з цим гнітом. Стараюся триматися, та марно — відчуття тривоги й безсилля наздоганяє мене всюди.

Ярина відтоді, як попрощалася з Яном, ходить сама не своя: то плаче нишком, то усміхається, мов уперше побачила сонце. Вона живе надією зустрічі з ним: складає примарні плани, написала вже кілька листів, які хоче йому надіслати, і навіть говорить, що назбирає грошей, аби вирушити до Кракова й навідати Яна. Її відчайдушність мене водночас захоплює і лякає. Бо що ж із нею буде, якщо Замойські знайдуть Янові наречену?

Батько продовжує пити й невпинно котиться у прірву відчаю. Він майже не розмовляє ні з мамою, ні зі мною, а на Катрю постійно кричить: що б вона не зробила чи не сказала — все йому не так. Його колись живе й уважне обличчя потемніло й обважніло: щоки набряклі, очі каламутні й постійно почервонілі, ніби затягнуті пеленою, губи потріскані, а нерівна щетина ще виразніше підкреслює втому та занепад. Від нього постійно тягне вином і дешевою горілкою, і цей важкий запах, здається, вже в’ївся у стіни нашої оселі й не хоче вивітрюватися.

Він рідко буває вдома. Ми не знаємо, де й з ким він проводить час. Уже тиждень аптека повністю на мені: я відчиняю її, прибираю, зважую трави, розливаю настоянки. Добудитися його вранці, аби він встав і пішов на роботу, неможливо. Він лише щось бурмоче крізь сон: «Відкрий сама… потім прийду». Але того «потім» ніколи не настає — тато так і не доходить до аптеки.

Запаси стрімко тануть: у нас закінчилися липові суцвіття й листя м’яти, не лишилося кори верби та порошку алое, майже спорожніли баночки з настоянкою опію й спиртовим розчином валеріани. Треба б негайно зробити замовлення в постачальників, та батько й слухати не хоче — лише відмахується від мене, немов від набридливої мухи. Я не розумію, що за цим стоїть: безсилля й відчай чи відсутність грошей. А втім, результат однаковий — без цих ліків ми ризикуємо втратити не лише прибуток, а й довіру людей. Варто їм дізнатися, що в нас немає потрібного, — підуть до інших аптек.

А вчора вночі сталося те, чого ще ніколи не бувало. Соломон привів батька додому… точніше, майже приніс його на собі. Він був у такому жахливому стані, що вже не міг ні йти, ні говорити, ні навіть підняти рук. Його тіло безсило звисало з плеча Соломона, наче важкий мішок.

Мені було боляче й соромно дивитися на нього такого. Це ж мій батько — той, кого я завжди знала сильним і непохитним, хто вчив мене відрізняти запахи сухих суцвіть і гіркоту кори, хто напам’ять знав десятки рецептів ліків і міг заспокоїти одним поглядом. Добре, що Катря вже спала й не бачила цього. 

Сьогодні зранку батька, як і завжди, годі було добудитися. Тож я спершу забігла до лікаря Вальдбурга й попередила, що мене не буде кілька днів, а тоді пішла до аптеки. Увесь день промайнув у клопотах: облік ліків, обслуговування відвідувачів, приготування замовлень для постійних клієнтів. До вечора я вже ледве трималася на ногах. Та щойно дзвоник на дверях задзвенів, я випрямилася, й на вустах з’явилася привітна усмішка. А коли побачила, хто саме переступив поріг, ця усмішка розквітла ширше, тепліше.

Якоб швидко окинув поглядом приміщення — чи немає когось стороннього, чи, бува, не вийшов із кімнати мій батько. Переконавшись, що ми самі, він рішуче переступив за прилавок, схопив мене за руку й потягнув у комірчину з ліками. Спина торкнулася холодної стіни, і в ту ж мить його постать закрила мені увесь простір, наче світ зменшився до цього тісного закутка і його гарячого подиху.

— Я так скучив за тобою, Софіє, — шепоче він, і його вуста жадібно торкаються моїх. Пальці впиваються в мою талію, змушуючи серце калатати так, ніби воно ось-ось вирветься з грудей й стрибне йому в долоню.

Я занурюю пальці в його волосся. Воно м’яке й шовковисте, але все ще не приборкане. Як і сам Якоб. Навіть коли він відкривається переді мною, навіть коли я цілковито пірнаю у вир наших почуттів — у ньому завжди лишається щось вольове, непокірне, таке, що не піддається жодному впливу. Саме за це я його й покохала. І водночас знаю: саме це розіб’є мені серце. Я відчуваю: неминуче настане мить, коли ми розійдемося. Те, що тепер переживає Ярина, — віддзеркалення того, що скоро чекає й на мене. Він поїде, а я залишуся. Та, на відміну від неї, я не писатиму листів і не благатиму його про обіцянки вічного кохання. Це має бути його вибір, а не мій. Так само як я зараз обрала — бути з ним, знаючи, що це не назавжди.

— Софіє, — хрипко каже він між поцілунками, — ти зводиш мене з розуму. Мені завжди буде тебе мало. Я хочу бачити тебе щодня…

Те його «щодня» миттєво мене отямлює. Я ворушуся в його обіймах. Темні очі сфокусовані на мені, й тоді я нарешті наважуюся вимовити те, про що ми досі мовчали:

 — Якобе, коли ти повертаєшся у Відень?

Він завмирає, не відводячи погляду, і тихо відповідає:

 — Я ще не знаю.

Мене злить його розмита відповідь.

— Якобе, ми обидвоє розуміємо, що рано чи пізно це закінчиться. Окрім поцілунків у темних кутках, у нас немає майбутнього. Чому ти не можеш чесно сказати, коли поїдеш?

Його руки мимоволі слабшають, і він відпускає мене.

— То ось що ти про нас думаєш?

— Прошу, не кажи так, ніби я тебе відштовхую, чи ніби справа лише в мені, — поспіхом заперечую. — Бо це неправда. Ти сам знаєш: усе закінчиться так само, як у Яна з Яриною. Ти поїдеш, як Ян, а я залишуся, як Ярина.

Я відходжу й сідаю на низеньку лавку в комірчині, обхоплюючи долонями обличчя. Слів більше немає. Мені боляче переживати цю мить, але, можливо, якщо я пришвидшу її, то потім буде легше. У моєму домі хаос, який я не можу контролювати. Я хочу бодай щось упорядкувати. Я хочу ясності. 

— Софіє, я не Ян, а ти не Ярина. І в нас зовсім не ті самі обставини, — Якоб присідає біля мене й бере мої руки у свої долоні.

— Справді? Бо, крім того, що він поїхав у Краків, а ти повернешся у Відень, я не бачу великої різниці. Я не звинувачую тебе, Якобе, але визнай: ми — це шлях у нікуди.