Розділ 39. СОФІЯ

— Гнате, ти погубиш себе, якщо й далі так питимеш, — голос мами розтинає тишу в передпокої, щойно я переступаю поріг.

Я завмираю, стискаючи долонею холодну клямку. За цей тиждень я вже не вперше чую їхню сварку. Тато повертається додому виснажений, з різким запахом хмелю й похмурим обличчям. Навіть мала Катря перестала вибігати йому назустріч — бо знає: він лише буркне щось недобре та відвернеться.

— Уся моя праця — в порох! — тато гуркотить, наче бричка по бруківці, — Я нічого не можу вдіяти, розумієш? Нічого! Вони хочуть відібрати мою аптеку, стерти моє ім’я, перетворити мене на наймита для своїх кишень. А я… я нічого не можу вдіяти.

Намагаюся тихо прослизнути у свою кімнату, та батькове око не минає мене.

— Он, якби Софія не крутила носом і погодилася одружитися з Камілем Домбровським, то, може, такий зять допоміг би мені вистояти кризу. А так… — він розчаровано махає рукою. — Всі їй не такі.

— Гнате, Софія не винна в тому, що діється з аптекою. Не треба на неї звалювати тягар наших проблем, — заступається за мене мама. 

— Не винна? — батько вдаряє долонею по столу так, що глиняна чарка ледь не перекидається. — Вона так само «не винна» буде, коли опиниться без роботи. Хто її візьме? Хіба що в пекарню тісто місити чи на ринок за прилавок — та й з тим вона не впорається. Що вона вміє, крім як книжки гортати та ліки відміряти? 

Дивлюся на батька приголомшено і серце стискається від болю. Він ніколи не говорив зі мною так різко. Ніколи не дорікав. Я ледве стримую сльози, щоб не видати себе.

— Тату, — кажу тихо, — ми обов’язково знайдемо вихід.

Він тяжко зітхає, мовчки хитає головою й повільно човгає до своєї кімнати. Мама кидається за ним, намагається взяти під руку, та він лише відмахується:

— Сам дійду.

Я підходжу й обіймаю маму, притискаючись до неї так, ніби хочу бодай на мить забрати з її плечей частину того тягаря, що гнітить її. 

— Скажи… все справді так погано? — питаю.

Ми розмикаємо обійми й вмощуємося за столом одна навпроти одної.

— Так, доню, ситуація складна, — шепоче вона, ніби боїться, щоб тато не почув і не засмутився ще більше.

— Але ж можна взяти позику. Батька знають у місті. Він порядний і чесний. Хтось та допоможе.

— Софіє, батькові відмовили вже двічі. У цій справі ніхто не хоче ризикувати. Люди бояться давати гроші в борг, не знаючи, що буде далі. А що буде — одному Богові відомо. Ти ж бачиш: не минає й тижня без нових перевірок, нових податків, підвищення цін чи ще якихось обмежень. Аптекарям нині ведеться тяжко, мов човнам у бурю.

— Ти також думаєш, що мені варто одружитися з Камілем? — питаю стиха. Від самих лише озвучених слів робиться гірко: почуваюся так, ніби зрадила Якоба й те крихке, що є між нами.

Мама бере мене за руку й всміхається, хоч у її очах блищать сльози. Вона ніколи не плакала біля мене від розпачу — тільки від радості. Але зараз це точно не від радості. І це ще один тривожний знак, що на нашу родину насувається лихо.

— Софіє, я хочу, щоб ти була щасливою. І якщо пан Каміль Домбровський не твоя людина, ніхто не змусить тебе вийти за нього силою. Батько сказав оте з розпачу — йому болить, що все валиться з рук, і він не бачить виходу.

— Але це б допомогло… — невпевнено виривається з мене. 

— Софіє, — мама стискає мою долоню міцніше, — навіть не думай одружуватися, якщо серце твоє не лежить до цієї людини. Ти зробиш нещасною себе і його також.

Думки в моїй голові натикаються одна на одну, мов птахи в темряві. Я певна, що не кохаю Каміля — у цьому немає сумніву. Моє серце належить лише Якобу. Але чи буду я щаслива, якщо моя родина страждає? Чи зможу жити з думкою, що не спробувала врятувати аптеку, хоча могла б?

— Доню, щоб там не сталося, ми впораємося. — заспокоює мама.

Я киваю. Ще раз обіймаю її й іду спати з відчуттям, ніби мені до шиї прив’язали важкий камінь. У нас проблеми. Серйозні. І їх треба вирішувати негайно. Скільки в нас лишилося часу — місяць, два, може, кілька тижнів? Відповіді знає лише тато. І я мушу з ним поговорити, розпитати його про все детальніше, навіть якщо ця тема для нього болюча.

Навшпиньки заходжу у свою кімнату — і бачу, що на моєму ліжку сидить Катря, закутана в ковдру. В руках вона міцно стискає свою ганчіркову ляльку з вишитим червоним ротиком, убрану в потерту саморобну сукенку. Катря завжди приходить до мене, коли їй сняться страшні сни або коли за вікном лютує гроза. Ніч сьогодні спокійна, та її тривожний вигляд у тремтливому світлі свічки насторожує мене.

Сідаю поруч та обіймаю її тонкі плечі.

— Наснилось щось страшне? — питаю.

— Софіє, а ми скоро будемо бідними і житимемо на вулиці? — шепоче Катря, дивлячись на мене своїми великими очима.

— Ні, люба, це не так, — гладжу її по голові, намагаючись вкласти у дотик ласку й упевненість. — А чому ти так кажеш?

— Я чула, що тато таке говорив мамі. І він постійно свариться з нею, і зі мною вже не грається. Він сумний і злий…

Вона притискається до мене ще міцніше, маленькі руки чіпко тримаються за ляльку. Я продовжую гладити її голівку, аж поки вона не засинає. Обережно перекладаю Катрю на подушку й лягаю поруч, вдивляючись у стрибаюче світло свічки на стіні, що розганяє темряву.