Розділ 38. СОФІЯ

У прохолодному приміщенні шпиталю боніфратрів тихо, лише кроки й шелест полотна порушують ранковий спокій. Я стою поруч лікаря Вальдбурга, тримаю мисочку з теплою водою та стежу, щоб він мав усе потрібне під рукою. Я скучила за цією роботою, тож відтоді як повернулася до нього, почуваюся піднесено й бадьоро.

— Спокійно, — тихо мовить лікар Вальдбург до пораненого ремісника, що скривився, коли він обережно оголив його поранену руку. — Рана неглибока.

Я подаю йому попередньо прогріті над вогнем інструменти й притримую край рани, щоб він мав вільний доступ. Рухи лікаря плавні, ніби відміряні за правилами, яким я ще тільки вчуся. Його німецький акцент м’якшає, коли він спокійно пояснює кожен крок, немов читає для мене живий підручник.

— Нитку, — каже він коротко.

Передаю інструмент. Слідкую, як він зшиває шкіру дрібними, точними стібками — майже безкровно, немов вправний ткач переплітає тонкі нитки. У тиші чути лише його рівне дихання й легкий скрегіт голки об металевий інструмент. Я обережно витираю піт із чола пацієнта й нахиляюся ближче, шепочучи слова втіхи, щоб підтримати. 

Теодор стоїть трохи віддалік, зі схрещеними на грудях руками й кам’яним обличчям. Він нічого не каже й не підходить ближче, лише пильно стежить. Я знаю — його дратує, що пан Вальдбург обрав мене асистувати. Але нехай тримає свої образи при собі. Я не зречуся цієї нагоди через його нереалізовані амбіції чи заздрощі. Так, я самоучка, та аж ніяк не дурніша за нього.

— Готово, — лікар Вальдбург відкидає голку й обережно накладає пов’язку. — Ви скоро зможете повернутися до роботи.

Пацієнт дякує, обережно підводиться й виходить. Я одразу берусь за прибирання: складаю інструменти, витираю стіл, відчиняю вікна на провітрювання. Теодор різко стягує з себе полотняний фартух і кидає його на стілець, натягає камзол. Крокуючи до дверей, бурмоче крізь зуби: «До завтра», — звертаючись лише до пана Вальдбурга, немов мене тут і немає.

Лікар, витерши руки в лляний рушник, підводить погляд і спокійним, але твердим голосом каже:

— Теодоре, залишся й допоможи Софії прибрати.

Наші погляди з Теодором зчіплюються. Він кривиться, наче проковтнув щось гірке.

— Але ж… — хлопець різко починає, але обриває себе на півслові. По виразу обличчя я бачу: він хотів би вимовити «це робота для служниці, а не для мене» або бодай «Софія й сама впорається».

Я втручаюся, не бажаючи, щоб напруга вибухнула відкритою суперечкою:

— Я сама все зроблю. Мені зовсім не складно. Ви обоє можете йти.

Пан Вальдбург зрештою повільно киває, та в його очах блимає іскра невдоволення. Він не стримується й кидає на Теодора різкий, осудливий погляд.

— Лінь ще ніколи не додавала балів моїм практикантам, — бурмоче, його важкі чоботи відбивають ритм по кам’яній підлозі.

Двері з гучним скреготом зачиняються. Ми залишаємося лише вдвох — я й Теодор.

І тоді хлопець вибухає:

— Задоволена, Софіє?! Не всім щастить народитися у спідниці й крутитися біля лікаря, наче догідлива лялька.

Образа гуркотить у грудях, але сорому в мені немає ані краплі. Я стискаю в руках ганчірку так, що аж кістки біліють, і роблю крок уперед — у цю мить мені хочеться відлупцювати його цією ганчіркою за пиху й зневагу. Він добре бачить: я працюю не менше, а часом і більше за нього.

— Справді? — голос мій тремтить від обурення. — Так само, як не всім щастить народитися у штанях і мати право навчатися в університеті чи бодай практикувати без нагляду. Тож я беру кожну можливість, яку мені дають.

Я нахиляюся ближче, аби Теодор почув мене без жодних сумнівів:

— А якщо тебе це так дратує — йди й скаржся панові Вальдбургу.

Щелепа Теодора сіпається. Він хоче щось кинути у відповідь, але зупиняється — ніби слова застрягають у горлі, не знаходячи виходу.

Раптом двері розчиняються, і в кімнату вривається Якоб з оберемком ромашок.

— Де моя Софія? — вигукує він так радісно, що стіни аж відлунюють його голос.

Щойно Якоб помічає Теодора, його усмішка завмирає, та він швидко ховає це за спокоєм.

— Вітаю, Теодоре, — Якоб робить кілька кроків уперед і чемно киває.

Моє обличчя палає. На відміну від Якоба я зовсім не почуваюся спокійно. Навпаки — сором охоплює мене цілком. Я опускаю погляд і квапливо берусь до інструментів, удаючи, ніби страшенно зайнята їхнім перескладуванням з одного місця в інше. Про наші нічні зустрічі знає лише Ярина, та й то ми з Якобом не бачилися вже кілька днів: удома панує напруження. Батько ходить похмурий, хоч і каже, що причин для тривоги немає. Учора ж він повернувся додому напідпитку — такого не бувало ніколи.

— Радий був зустрітися, Якобе, — Теодор озивається холодно-ввічливим тоном. — Я вже йду. Не заважатиму вам.

Він обводить мене пронизливим поглядом, а потім ще раз уважно вдивляється в Якоба. Його сірі, майже прозорі очі блискають якось недобре, з прихованою гостротою, ніби він щось замислив і вже тримає ту думку при собі. Легкий уклін голови виглядає радше як виклик, ніж як чемність. І вже за мить він лишає нас самих.

Якоб підходить ближче, простягаючи мені квіти.

 — Я скучив, — його голос теплий, трохи збентежений.

Я приймаю оберемок ромашок, і він разом із ними пригортає мене до себе. Його подих обпікає мою щоку, серце починає стукотіти швидше.

— Софіє, не залишай мене так надовго, — шепоче.

Я всміхаюся:

 — Ми ж не бачилися всього кілька днів…

— Для мене вони тягнулися вічність, — ніжно торкається мого обличчя тильним боком пальців. Я завмираю, вловлюючи кожен рух його руки. Здається, що крізь мене проходить невидимий струм, розтікаючись теплом у всьому тілі.

Якоб відставляє квіти на підвіконня. Його рука впевнено лягає на мою талію, не лишаючи простору для втечі. Він схиляється ближче, очі спалахують грайливістю. Його вуста ледь торкаються моїх — обережний дотик, що виказує його намір поцілувати мене.