Розділ 37. СОФІЯ

Я проводжаю пана Вальдбурга очима, а коли за ним із тихим дзенькотом зачиняються двері, повертаюся до Каміля Домбровського. Я б із більшим бажанням знову взялася до обліку ліків, ніж до розмови з ним, та ігнорувати його не можу — він клієнт, а отже я мушу поводитися з ним професійно. 

— Чим можу вам допомогти, пане Камілю? — ставлю руки на прилавок.

Він нахиляється ближче, і я вловлюю запах його парфумів із гострою ноткою гвоздики, змішаних із тютюновим димом. Це чужий, не мій запах. Я мимохіть відступаю на крок. Пан Каміль не виглядає загрозливо, та все ж воркувати з ним на відстані подиху не входить у мої плани.

— Панно Софіє, скажіть, чи є у вас ліки, щоб приборкати закохане серце? 

Його погляд ковзає по мені так, ніби я й є тими самими ліками, які він шукає. Усмішка впевнено грає в куточках уст — пан Домбровський явно задоволений своєю дотепністю. Можливо, він і не найгірший залицяльник, і з вигляду нівроку. Але я не збираюся крутити йому голову, бо єдине серце, яке я хочу приборкати, точно не його.

— Пане Камілю, чому ви тут? — наважуюсь запитати без обхідних натяків. Чим швидше я дам йому зрозуміти, що не зацікавлена у його увазі, тим швидше все це закінчиться. Люди перестануть шепотітися, батьки від мене відстануть, а він, сподіваюся, поїде собі в Кам’янець.

Він вирівнюється, проте все ще дивиться на мене пильно, з незручною відвертістю, що примушує мене відчути себе спійманою на гачок. 

— Ви мені сподобалися, панно Софіє, ще з першої нашої зустрічі, — у його голосі немає ані жарту, ані вагань, лише твердість і щирість. — Я хотів би запросити вас на прогулянку. І… якщо дозволите відвертість, я сподівався застати тут також і вашого батька, аби поговорити з ним, адже мої наміри зовсім не легковажні. Я навіть затримався у Львові довше, ніж планував, лише через вас.

Я зітхаю, відчуваючи, як у грудях важчає, та змушую себе не відводити погляду. Він зізнався мені в очі — і я теж мушу відмовити йому в очі.

— Пане Камілю… — починаю повільно, докладаючи всіх зусиль, аби жодна нота тривоги не прорвалась у моєму голосі. — Я не можу прийняти вашу пропозицію. Моє серце не вільне. Щиро бажаю вам зустріти ту жінку, яка зможе відповісти взаємністю.

Тінь розчарування лягає йому на обличчя. Він робить коротку паузу, вдих, немов збирається з думками, і тільки тоді промовляє:

— Отже… та жінка — не ви?

— Не я.

Тиша стає настільки густою, що здається — ще мить, і вона задушить нас. Я вже не знаю, як вирватися з цього незручного становища, коли, наче рятівний знак долі, дзвіночок на дверях знову дзеленчить. Я видихаю з полегшенням. 

В аптеку входить Тереза. У легкій рожевій сукні та з білявими кучерями, зібраними на потилиці у витончений вузол і перев’язаними стрічкою в тон, вона виглядає легкою, мов літня пташка.

— А ось ви де, пане Камілю, — озивається вона. — Мій батько вже кілька днів не може дочекатися вас на гостину. Та я розумію: Софія значно цікавіша співрозмовниця, ніж він.

Каміль добродушно всміхається. Помітно, що з Терезою знайомі вони не перший день.

 — Панно Терезо, а ви знову прогулюєтесь без супроводу. Колись таки дограєтесь — і батько приставить до вас не економку, яка не може з вами впоратися, а справжнього охоронця.

— Ви ж йому не скажете? — Тереза робить благальний вираз обличчя.

— Не скажу, але виключно з поваги до нашої дружби. Та все ж будьте обачні.

У словах Каміля чується щира турбота, але без прихованих натяків — радше як старший брат оберігає молодшу сестру.

— Обіцяю, буду, — відповідає Тереза.

— А ви, панно Софіє, бережіть себе, — Каміль схиляє голову на прощання й неквапно виходить з аптеки. 

Ми з Терезою лишаємося самі. Кілька секунд мовчки вдивляємося одна в одну. У мене сьогодні день несподіваних і незручних зустрічей — інакше й не скажеш.

— Чим можу бути корисна? — питаю першою.

Тереза підходить до прилавка, дістає з кишені спідниці листа і кладе його переді мною. Я розгублено вдивляюся в нього, намагаючись вгадати, що він може означати.

— Це лист від Яна для твоєї подруги, — пояснює Тереза, зчитавши мій вираз обличчя. — Я в нього тепер поштова голубка, бо, здається, мій братик таки всерйоз закохався у доньку кравчині. 

— А чому ти сама не передаси Ярині?

— Я б залюбки, та за останній тиждень бувала в «Майстерні Ґрації» частіше, ніж перед власним днем народження. Пані Ганна вже й так дивиться на мене підозріло: нових суконь я не замовляю, примірки відкладаю, а зайти то «за гудзиком», то «за новою стрічкою» можна тільки обмежену кількість разів. Я втомилася вигадувати приводи для своїх візитів. Тож тепер на тебе вся надія, — з легкою грайливістю каже Тереза й починає розглядатися довкола, мовби вперше опинилася в аптеці.

— Твоя родина ніколи не прийме Ярину, правда ж? — беру лист і ховаю в кишеню фартуха.

Тереза обертається й фокусує на мені свій погляд.

— Правда, — відповідає без вагань.

Я й так це знала, та її відвертість чомусь ранить. Мені болить за Ярину і за її розбити серце.

 — Тоді чому твій брат не може просто залишити її в спокої? Ярина заслуговує щастя.

— Ян також заслуговує, — Тереза сміється, та в тому сміхові чутно гіркоту й прихований біль. — Я розумію свого брата. Якби в мене була хоч крихта можливості вкрасти кілька хвилин поруч із тим, кого кохаю, я б пішла на багато чого. Але мій випадок безнадійний: мої почуття не взаємні. А в Яна — взаємні. Тому ти не можеш засуджувати його за прагнення відхопити бодай шматочок щастя.

Я мимоволі згадую її попередній візит до аптеки й ті слова: «Скажеш йому, що я вибачилась». Вона так і не встигла сказати, хто цей «він», та мої підозри одразу впали на Якоба. Лише він міг говорити з Терезою про випадок на балу і, можливо, навіть змусив просити пробачення в мене. Тож я наважуюся запитати прямо:

— Скажи… ти закохана в Якоба Вальдбурга?