Розділ 36. СОФІЯ

Я сиджу за широким столом у задній кімнаті аптеки й рахую запаси ліків. Переді мною розкладені аркуші з назвами настоянок, порошків і мазей. Баночки та склянки, розставлені по полицях, відблискують у світлі свічки. Пір’яне перо шурхотить по папері, залишаючи чорні рядки обліку.

Батько вже вдруге цього тижня пішов на збори гільдії аптекарів. Коли імператриця Марія-Терезія запровадила свою реформу*, він щиро зрадів: бачив у ній відкриті двері до нових можливостей — ширший доступ до ліків, навіть шанс отримати рідкісні препарати з Відня. Ми разом прибирали й оновлювали аптеку перед перевіркою, і він з полегшенням зітхнув, коли без проблем підтвердив ліцензію.

Та нині реформа стала радше каменем спотикання, ніж порятунком. Усе нове завжди приживається складно, але цього разу труднощі з кожним днем більшають. Батько повертається додому похмурий і дратівливий, бо не знає, що вирішить гільдія завтра. Лицемірні чиновники й міські урядники висувають дедалі суворіші вимоги: підвищені внески за право продавати ліки, обов’язкові дозволи на продаж деяких настоянок, нові податки. Усе це загрожує малим аптекам — і дедалі частіше я чую, як колеги батька шепочуться про небезпеку закриття.

Я хапаюся за цифри, переписую їх з однієї таблиці в іншу, та рядки розпливаються перед очима. У грудях тісно й боляче від самої думки: що буде, якщо наша аптека не витримає цього тиску? Якщо гільдія схилиться до найгіршого рішення, то й для мене не залишиться місця поруч із батьком. Бо ні диплому, ні ліцензії я ніколи не матиму. Звісно, де ж би вони взялися, якщо жінкам заборонено навчатися в університетах? Мене ніби позбавили права навіть мріяти про те, що вважаю своїм покликанням. Ненавиджу цю систему — холодну, безжальну, чоловічу. Але водночас розумію: якби все ж дійшло до того, що батькові загрожувало б закриття, я відступила б. Не сміла б створювати йому ще більше клопоту своїми амбіціями.

Дзвінкий гул дверного дзвіночка змушує мене здригнутися й підвести голову. Я хутко кладу перо в чорнильницю, витираю пальці об ганчірку й виходжу із задньої кімнати до прилавку.

Переді мною постає пан Вальдбург. У цей час він зазвичай уже приймає пацієнтів у власній практиці чи клопочеться у шпиталі боніфратрів, тож його поява тут здається мені несподіваною. Гадаю, він одразу читає подив на моєму обличчі, бо поспішно починає говорити першим.

— Софіє, — звертається він, коротко відкашлявшись. — Я прийшов по ліки. Сьогодні працюю без жодного помічника, тож доводиться все робити самому. А додаткових рук катастрофічно бракує. У шпиталі справжній наплив хворих: багато людей отруїлися дешевим вином, яке продавали на ярмарку. Літо видалося спекотним, бочки швидко скисли, а шинкарі все одно наливають, аби тільки мати заробіток. От і маю тепер роботи більш ніж досить.

Я киваю, відчуваючи всередині гострий укол провини. Адже досі так і не повернулася до практики — за ці кілька днів стільки всього навалилося… Та я твердо знаю: щойно допоможу батькові з обліком ліків, обов’язково піду до шпиталю. Ще не уявляю, як доведеться працювати поряд із Якобом, але, мабуть, звикати доведеться — це ж неминуче.

Пан Вальдбург розгортає складений аркуш і кладе його на прилавок. Я беру список і проводжу пальцем по рядках, звіряючи з тим, що маємо на полицях. У переліку значаться добре знані мені засоби: порошок іпекакуани для викликання блювання, глауберова сіль як проносне, кілька пляшечок нашатирного спирту, настоянка полину й м’яти для полегшення нудоти, а ще теріак — універсальна протиотрута. 

Він тим часом говорить далі:

— Теодор теж перебрав вина на ярмарку. Лежить тепер удома й, гадаю, повернеться до роботи лише за кілька днів. А інші студенти… — він знизує плечима. — Геть розлінувалися. У шпиталь ідуть неохоче, ніби йдеться про якусь грізну епідемію, від якої можна заразитися. Лякаються, наче малі діти, що в темряві вигадують собі привидів там, де є лише тіні.

Лікар Вальдбург тримається рівно, постать його ніби витесана з каменю, проте в цій стриманості вчувається втома й напруження людини, яка вже кілька днів працює понад силу.

Я ретельно збираю для нього замовлення і, трохи повагавшись, урешті наважуюся озвучити запитання, яке несподівано виринає в думках:

— А Якоб хіба не допомагає вам?

Мої щоки відразу спалахують, а серце б’ється так шалено, ніби ось-ось вирветься назовні й видасть усі таємниці. 

— Ні, — відказує він коротко. — Якоб зайнятий іншим. Найближчим часом він повернеться до Відня.

Обличчя лікаря Вальдбурга, як завжди, скупе на емоції, проте в його голосі звучить ледь вловима тінь — чи то суму, чи то розчарування.

Я ж своїх почуттів приховати не вмію. Подив розпирає мене зсередини, і я ледь чутно повторюю:

— Найближчим часом?..

Пальці самі собою сильніше стискають аркуш зі списком ліків. Я знала, що від’їзд неминучий восени, але ніколи не наважувалася прямо запитати Якоба про його плани. І тепер це «найближчим часом» б’є по мені наче різкий удар ворога у найболючіше місце.

Раптове дзенькання дверного дзвоника втручається в нашу розмову, і ми обидвоє мимоволі повертаємо голови.

На порозі з’являється Каміль Домбровський — у пишному камзолі глибокого винного кольору, з мереживним жабо та виблискуючими пряжками на черевиках. Його вигляд більше пасував би до бальної зали, ніж до скромної аптеки. Він крокує впевнено, а наблизившись до прилавку, робить легкий уклін у бік пана Вальдбурга.

— Маю за честь познайомитися з вами особисто, пане докторе, — промовляє він з повагою в голосі. — Про вашу працю у шпиталі чув чимало схвальних відгуків. Справжнє задоволення — нарешті зустрітися. Я Каміль Домбровський.

Лікар Вальдбург лише коротко киває, звиклий до подібної похвали й не схильний довго затримуватися на ввічливостях.

А Каміль тим часом переводить погляд на мене. 

— І надзвичайно радий, що застав вас саме тут, панно Софіє. Бо саме ви тепер мені потрібні.