Розділ 35. ЯКОБ

Ранкове світло просочується крізь віконниці золотими смугами. Я розплющую очі й ловлю себе на думці, що навіть після короткого сну прокидаюся з відчуттям щастя. Підводжуся з ліжка, вмиваюся холодною водою з глечика й натягую чисту сорочку. Спускаюся на кухню, де вже метушиться фрау Ґертруда. Вона кидає на мене короткий погляд — добродушний і турботливий, наче хоче пересвідчитись, що все гаразд. Переді мною з’являється тарілка з гарячою яєчнею з підрум’яненим беконом і зеленню, скибка житнього хліба, тонкий шмат світлого сиру та горнятко міцної чорної кави. Я вдячно киваю й беруся за сніданок.

До кухні вбігає Міхаель — бадьорий і усміхнений, попри всі ті нескінченні уроки й завдання, якими його щодня обтяжує батько. Фрау Ґертруда зустрічає його тією ж теплою усмішкою й ставить перед братом миску пшеничної каші з родзинками та кухоль запашного теплого молока.

— Їжте, хлопчики, — бурмоче вона, витираючи руки об лляний фартух, наче квочка, що дбає про своїх курчат. — Ваш батько пішов рано і сказав, що повернеться пізно.

— Ну, цим він нікого не здивує, — роблю ковток кави. — Але то не біда, ми з Міхаелем знайдемо чим себе розважити, — куйовджу братові чуба.

— А ти хіба не йдеш до батька в практику? — відмахується він, але не усміхається.

— Ні, не йду.

Усе вже вирішено. Тепер я можу дозволити собі не напружуватися й більше не вдавати, ніби мені до вподоби “гратися в лікаря” лише для того, щоб догодити батькові. На мить у грудях з’являється відчуття легкості, проте воно швидко гасне — бо знаю: між нами з батьком пролягла прірва, яку навряд чи вдасться засипати. А коли я поїду до Відня — то й поготів.

Міхаель задумливо киває й відсуває свою кашу. Його настрій миттєво змінюється: я бачу, як із нього сходить уся ранкова бадьорість. Він немов тоне у власних гнітючих роздумах.

— Тебе щось хвилює? — питаю у брата.

— Ти знову посварився з батьком? — Міхаель дивиться мені в очі, і на його обличчі читається сум.

— Ні, — відповідаю, ковтаючи гіркоту разом із черговим ковтком кави. — Не посварився… Але дещо справді сталося. І нам із тобою треба про це поговорити. Це важливо.

Він мовчки киває, чекаючи, коли я почну. Я ж лише зітхаю й торкаюся його плеча.

— Спочатку каша, — кажу м’яко. — А тоді ми підемо прогулятися на площу Ринок. Купимо тобі медові пряники з горіхами й родзинками — ти ж їх любиш. І там я все розповім.

— Гаразд, — Міхаель одразу береться до ложки.

****

Я йду площею поруч із Міхаелем, і він задоволено жує вже другий медовий пряник з горіхами та родзинками. Його щоки смішно надулися, очі блищать від задоволення, а на вустах грає усмішка. Довкола гуде життя: чутно, як перекрикуються торговці, як дзенькають підкови коней об кам’яну бруківку, як десь неподалік виграє на скрипці вуличний музика. Серед цього гамору Міхаель виглядає безтурботно щасливим — і навіть не хочеться руйнувати цю мить.

— Смачний? — цікавлюся.

Він киває, доїдає останній шматочок і витирає губи рукою. 

— Якобе, то про що ти хотів поговорити?

Я вагаюся кілька секунд, намагаючись підібрати слова. Міхаель, відчуваючи моє хвилювання, й сам починає тривожитися — я бачу це в його очах.

— Скажи, ти хотів би жити у Відні? — нарешті питаю.

Міхаель насторожується.

— Ми повертаємося у Відень? — відповідає питанням на питання.

— Не всі.

— Що це означає? — він схрещує руки на грудях.

— У Відні живе наша тітка. Рідна сестра мами. Ти її не пам’ятаєш, бо був ще зовсім малим, коли ми бачилися востаннє, і вона…

— Вона запрошує нас у гості? — нетерпняче перебиває мене Міхаель.

— Ні, — кажу я правду. — Вона пропонує нам переїхати до неї.

Очі брата розширюються.

 — Назавжди?

— Так, — киваю. — Скажи, ти хотів би жити зі мною у Відні?

Обличчя Міхаеля темніє, наче ліс у вечірніх сутінках. Він нервово кусає губу. 

— А тато? — запитує брат, дивлячись на мене з-під лоба.

— Він лишиться у Львові, — Він лишиться у Львові, — відповідаю після паузи, й ці слова зриваються з уст так важко, ніби кожне тягне мене на дно. Я прагну цього нового життя у Відні, але після смерті мами ми завжди були втрьох. Хоч між нами й відчувалася межа — батько сам по собі, а ми з Міхаелем окремо, — та все ж це була бодай якась подоба сім’ї. І тепер, промовляючи це, я фактично прошу брата зробити вибір між мною і батьком.

Міхаель пильно дивиться на мене. Я відчуваю його вагання очима — як він зважує кожне слово й думку, аби прийняти рішення.

 — Ні, Якобе. Я не поїду, — в його голосі звучить не дитяча твердість.

Я ковтаю повітря й намагаюся говорити м’якше, щоб це не виглядало як натиск чи примус.

— Міхаелю, тобі не потрібно вирішувати відразу. Подумай. У Відні тобі буде добре. Там ти зможеш обрати, чим хочеш займатися. Зможеш навчатися тому, що справді до душі, а не обтяжувати себе зубрінням латини.

Брат усе ще не відводить від мене погляду і, не вагаючись, відповідає:

— Якобе, але мені до душі моє навчання у Львові. Часом буває складно, але я люблю труднощі.

Його слова б’ють мене зненацька. Я завмираю, вражений цією правдою. Я завжди захищав Міхаеля перед батьком, бо вважав, що на нього звалюють надто велике навантаження. Але ніколи б не подумав, що йому це подобається. Та й він сам раніше нічого подібного не казав.

Міхаель нахиляє голову й питає:

— А чому ти не хочеш лишитися у Львові?

Питання застає мене зненацька. Насправді я ніколи не обговорював із братом своє життя. Він ще надто малий, аби знати, як батько роками тиснув на мене, лякаючи відправити його в Констанц, якщо я не підкорюся.

Я вперше зізнаюся:

 — Міхаелю, я не хочу бути лікарем і ніколи не хотів.

Брат мовчить. Лише його очі, серйозні й уважні, не відпускають мене. Ми обоє стоїмо на порозі вибору, який нас може розділити.

А що, коли й Софія зробить вибір не на мою користь?..