Розділ 34. ЯКОБ

Я тримаю її так, наче від цього залежить моє життя. Пальці міцно стискають її тонку талію — боюся, що це лише сон, і варто мені розтиснути обійми, як вона розтане в повітрі, мов марево.

— Софіє… — шепочу їй у волосся, відчуваючи, як серце гуркоче в грудях.

Вона м’якне в моїх руках, і я нахиляюся нижче. Її подих тремтить, а коли мої губи торкаються її скроні, Софія здригається, немов від іскри, що несподівано спалахнула в темряві. Я ловлю її погляд… Вона така гарна: біляве волосся світиться, наче відблиск срібла, а великі сині очі в цьому мерехтливому світлі видаються глибокими, мов нічні озера, що повні незнаного.

Софія голосно видихає, ніби збираючись з духом, а потім її вуста обережно торкаються моїх. Першими. Вона цілує мене спочатку з несміливою обережністю, наче пробує межу дозволеного. Я відчуваю, як її подих змішується з моїм, як щока гарячіє від хвилювання. І все ж це вже другий наш поцілунок, але цього разу він інший: у ньому немає випадковості — лише свідомий крок, вибір, який ми зробили удвох.

Її невпевненість швидко розчиняється, і вона цілує пристрасніше, жадібно, ніби боїться втратити цю мить. Мої руки ковзають по її плечах, по витонченій лінії шиї, намагаючись закарбувати в пам’яті кожен вигин. Її пальці пірнають у моє волосся, притягають мене ближче, глибше. Я тону в її смаку, в її дотику, в цьому солодкому безумстві, з якого не хочу вириватися.

Софія відхиляється першою, намагаючись втихомирити подих, і уважно дивиться на мене.

— Крім тебе я ніколи… ні з ким не цілувалася, — промовляє вона, ніяково опускаючи очі. Ніби це сором чи провина. Вона боїться, що її невинність видасться мені недосвідченістю.

Боже, та вона й гадки не має, що творить зі мною. Моя кров закипає, в грудях клубчиться вогонь. Я ніколи ні до кого не відчував такого сильного власницького пориву. Вона затьмарила всіх жінок, які коли-небудь були у моєму житті. І я знаю: Софія — моя єдина, мій сенс, моя доля.

Я схиляюся ближче, мої губи ковзають біля її вуха:

— Бо ти чекала на мене. Бо твої губи — лише мої і кожен твій поцілунок призначений мені. Ти моя, Софіє. Чуєш? Лише моя.

Я обхоплюю її обличчя долонями й змушую дивитися прямо в очі.

— Віриш мені?

Я не чекаю відповіді — впиваюся її вустами, закарбовуючи поцілунком власну клятву. Ми обоє дихаємо важко, наші погляди злилися так міцно, що навіть не кліпаємо, ніби боїмося розірвати цей зв'язок.

— Я вірю тобі, — за кілька секунд озивається Софія. — Але пообіцяй, що б не сталося, ти завжди будеш зі мною чесним. Навіть якщо правда болітиме. І ще… навіть якщо на нас чекає розлука, ти ніколи не зникнеш без пояснень.

Я стискаю її руки у своїх і покриваю їх поцілунками.

— Обіцяю.

Софія лагідно торкається мого обличчя, потім знову занурює свої тонкі пальці у моє волосся й трішки смикає назад.

 — То що ж ти зазвичай робиш на побаченнях, Якобе Вальдбург? — на її обличчі спалахує грайлива усмішка.

— О, то фройляйн Софія хоче, щоб я був її учителем у мистецтві побачень.

— Хочу, — згоджується вона, а потім шепоче мені на вухо: — Але будь готовий, що я дуже швидко вчуся і можу перевершити свого вчителя в багатьох речах.

— Звучить як виклик.

— А хіба Якоб Вальдбург боїться викликів? — провокує мене Софія.

— Лише одного. Що одного дня ти перевершиш мене у мистецтві поцілунків.

— Ну ти й нахаба! — вона робить вигляд, що хоче відсторонитися, й жартома стукає мене кулачком у груди.

— Але твій нахаба, — перехоплюю її рух і, не дозволяючи відійти, нахиляюся й залишаю легкий поцілунок на її щоці.

Софія завмирає, її руки все ще лежать на моїх грудях, а за мить вона твердо промовляє:

— Мій…

Моє серце ледве витримує це слово з її вуст.

Я беру Софію за руку, і ми прогулюємося під зоряним небом вузькими вуличками Львова. Час від часу зупиняємося в затінених закутках між кам’яницями — невзмозі втриматися від поцілунків. Її вуста п’янять більше за вино, і щоразу, коли ми нарешті відриваємося одне від одного, я ледве знаходжу сили вдихнути й відступити від неї. Потім ми знову рушаємо далі, ніби ніч сама підштовхує нас іти, розмовляючи про все на світі.

Насправді це Софія веде мене, а не я її, бо знає Львів набагато краще. Та й зрештою, з нею за руку я б пішов навіть у пекло. Вона говорить, а я слухаю, наче зачарований, вбираючи кожне її слово так, ніби воно — колискова для моєї душі.

Софія розповідає про аптеку свого батька й про те, як пишається ним. Згадує, як уперше вирішила, що її покликання — медицина, і як у дитинстві невтомно «лікувала» Ярину трав’яними чаями. Подруга завжди підігравала їй, навіть тоді, коли ті чаї були гіркі й зовсім не смачні. Вона говорить і про маму — найкращу жінку у світі, як каже сама Софія, — і про сестру, яка завжди вміє розсмішити, обожнює солодощі та вигадувати різні історії.

І про Львів. Про місто, яке вона любить понад усе і без якого не уявляє свого життя. Від цих слів мене неприємно коле під серцем: я бачу її тут, прив’язану до цього міста, а сам подумки мрію про Відень і про те, щоб забрати її зі мною. Чи зможе Софія відмовитися від усього, що для неї дороге, від тих, кого вона любить, — лише заради мене? Чи достатньо сильне її почуття? Чи не надто багато я хочу від неї? Але й залишитися у Львові я не можу: яке життя я зможу дати їй тут?