Розділ 33. СОФІЯ

Свічки на столі горять рівно, кидаючи м’яке золоте сяйво на скатертину й на обличчя за столом. Перед нами — полумисок запашної печеної картоплі з цибулею та зеленню, тушкована капуста з морквою та кропом, щойно спечений житній хліб, кілька тарілок із сиром і медом. Мама акуратно докладає мені на тарілку ще ложку картоплі, ніби не помічаючи, що попередня лишилася недоторканою.

— Панове з ґільдії знову сперечаються про нову ціну на хінін*, — батько говорить урівноважено, але у голосі чутно роздратування. — Якщо так піде далі, нам доведеться замовляти з Відня через обхідні канали.

— А я сьогодні бачила, як пані Шевчиха на вулиці впустила відро з молоком, і воно розлилося прямо на черевики пану Губичу! — хихоче Катря, — Він так сердито тупнув ногою, що бруд полетів аж на його собаку!

Батько, не стримавшись, усміхається, мама ж лагідно втихомирює сестру:

— Їж, доню, а не балакай без упину.

Я ж, опустивши голову, втуплююся в тарілку, ніби прагну заговорити ту картоплю поглядом. Усі мої думки зайняті геть іншим: слова з листа Якоба засіли в голові й не відпускають, як настирливий шепіт, що звучить безперестанку.

— Софіє, — мамин голос лагідний — Ти сьогодні якась надто задумана.

Я здригаюся й підводжу очі — і бачу, що всі троє вже дивляться на мене. Батько примружився, Катря схилила голову набік, а мама злегка стиснула губи, чекаючи пояснень. Серце гупає, немов я щойно вчинила щось заборонене, і мене впіймали на гарячому.

— Все добре, просто трохи втомилася, — бурмочу поспіхом.

Батько відкашлюється, відставляє келих із квасом убік і, ніби між іншим, мовить:

— До речі, чув, що пан Каміль Домбровський вирішив залишитися у Львові на місяць.

Він навіть близько не вгадав причини моєї задумливості. Але мама, почувши ці слова, помітно пожвавлюється — певно, теж подумала, що справа у Камілі.

— Пан Домбровський такий вихований, приємний молодий чоловік… правда ж, Софіє?

Я не стримую роздратованого зітхання:

— Знаю, до чого ви обоє хилите. Тож одразу скажу: мені немає діла до планів пана Каміля.

Батько лише злегка хитає головою, зводячи брови в тихому жесті терплячості. Він і не думає мене сварити, та я бачу — продовження розмови не уникнути.

— Софіє, ми з мамою ніколи не тиснули на тебе й не намагалися засватати силоміць. Але ти б усе ж придивилася до Каміля. Він розумний, прогресивний, має добрі зв’язки. І, як на мене… — він робить коротку паузу, — цілком підійшов би тобі в пару.

Мама киває, підтримуючи батька, і обережно додає:

— Ми лише хочемо, щоб ти була щаслива, доню.

Я міцно стискаю долоні на колінах, намагаючись не видати, як мене дратує цей м’який, але все ж таки тиск. Щаслива… Я вірю, що вони щиро цього хочуть. Та моє щастя не у вигідному шлюбі, а в тому, що вже наповнює мої дні сенсом: у люблячій родині, у праці в батьковій аптеці, на практиці у пана Вальдбурга. Так, це не університет, не шлях до блискучих титулів, проте і там, і там я відчуваю задоволення й свою причетність до чогось важливого. Я на своєму місці, мені подобається допомагати людям.

Я підводжуся зі стільця й нахиляюся, щоб обійняти батьків.

— Дякую за вечерю, я вже поїла й піду до своєї кімнати.

Вони більше не продовжують розмову про Каміля, не заперечують проти мого відходу, але я бачу, що батьки стривожені. Особливо тато: він злегка стискає мою руку, довше, ніж зазвичай, затримує погляд на моєму обличчі, наче хоче ще щось сказати, але стримується.Лише зітхає і бажає мені надобраніч.

Щойно зачиняю за собою двері, мій погляд відразу спиняється на столі — на листі від Якоба. Пальці тремтливо тягнуться до складеного вдвоє аркуша. Я розгортаю його й знову перечитую:

Софіє, моє серце належить тобі. Чекатиму опівночі біля твоєї кам’яниці. 

Я. В.

Його почерк — видовжені, але акуратні лінії літер — має в собі красу й навіть певну урочистість. Та найбільше вражає те, що він написав мені не німецькою, а моєю рідною мовою — і це відгукується серцю так само любо, як і його слова.

Я знаю: є безліч розумних причин, аби проігнорувати лист Якоба й у зародку обірвати те, що відбувається між нами. Це було б наймудрішим кроком — восени він повернеться до Відня, а я залишуся у Львові. Наші шляхи приречено розійдуться. Моя ситуація, якщо чесно, нічим не краща за Яринину. Наче сама доля вирішила посміятися з мене за те, що я подругу докоряла через Яна. Ось тобі, Софіє, отримай.

Але щойно я уявляю, що відштовхну Якоба, то груди немов хтось здавлює залізним кільцем. Усе довкола ніби замикається, відбираючи в мене повітря, і мені стає страшно — не від майбутнього, а від самої думки, що Якоб більше ніколи не подивиться на мене так, як уміє лише він.

Я хочу знову відчути те солодко-п’янке запаморочення, яке виникає коли я поруч із ним. Я ще ніколи нікого не кохала, але не настільки наївна, щоб не зрозуміти — я закохалася в Якоба. Моє тіло й душа тягнуться до нього з такою силою, що я вже не можу цьому опиратися. Навіть якщо це триватиме недовго, я мушу бодай раз відчути, що таке кохати.

Я підходжу до вікна. Місяць визирає з-за хмар, розливаючи на вулицю сріблясте сяйво. Всередині солодко щемить від передчуття, і я не знаходжу собі місця: міряю кроками кімнату, то поправляю спідницю, то блузку, то переплітаю косу. Щойно стрілки подарованого Якобом годинника сходяться на позначці півночі, я обережно виходжу в коридор і навшпиньках крадуся до дверей. Ледь пальці торкаються холодної клямки — швидко спускаюся сходами й нишком вислизаю надвір.

Повітря свіже й прохолодне, пахне нічною росою й каменем бруківки, що віддав денне тепло. Світло ліхтарів тремтить разом із зорями, малюючи на стінах будинків золотаві тіні. Очам потрібна мить, щоб звикнути до темряви, і я завмираю, прислухаючись до власного серцебиття. Кожен крок здається надто гучним, кожен подих — зрадницьки глибоким. Я озираюся, шукаючи його силует і водночас тремчу: якщо хтось побачить мене тут, серед ночі, — що тоді?