Розділ 32. ЯКОБ

— Ти розтренькаєш цей спадок швидше, ніж весняний сніг зійде з гір, — батько дивиться на мене з холодним врівноваженим спокоєм.

Я не приховував від нього, чому вирушаю до Відня. Він, хоч і був заскочений зненацька моєю поїздкою, особливо не заперечував — лише буркнув, що тітка ще та гадюка, і якщо мені здається, ніби вона просто озолотить мене, то я глибоко помиляюся. Та він виявився неправий: у Ґреті фон Брауер я не побачив жодного підступу. Маминa сестра, хоч і сувора, але виявилася досить стерпною фрау. Ми владнали всі справи із заповітом, і тепер, коли їй трохи полегшало, вона навіть пропонує, щоб я перебрався з Міхаелем до неї. 

— Дякую, батьку, ти, як завжди, високої думки про мене, — огризаюся.

— А ти зробив хоч щось, щоб ця думка змінилася?

— Те, що я не маю хисту до медицини, ще не робить мене пропащим, — мій голос бринить гнівом. — Я хочу залишити медичний університет і нарешті обрати власний шлях: вивчати право чи архітектуру, зайнятися торгівлею або сільським господарством. Я не бездар — і ти це знаєш. Просто ти не залишив мені вибору… а тепер він у мене є.

— Ти розумієш, що якщо кинеш усе, то шляху назад уже не буде?

— Розумію, і мені анітрохи не жаль, — дивлюсь йому у вічі. — Я хочу бачити Міхаеля не похмурого, згорбленого над зубрінням латини, а усміхненого та вільного. Хочу, щоб він мав вибір, якого не мав я. Я хочу створити сім’ю й дбати про неї. Хочу мати власне життя, а не те, яке для мене приготував ти. 

Батько повільно підводиться з-за масивного письмового столу. Його крісло скрипить, а дерев’яні дошки під ногами тихо стогнуть, відлунюючи кожен крок. Він підходить ближче, зупиняється майже впритул і, схиливши голову, вдивляється в моє обличчя так, наче намагається зазирнути просто в думки та нав’язати власні. 

— І що, — нарешті промовляє, — знайшлася та, з ким ти бажаєш пов’язати своє життя і створити сім’ю?

— Навіть якщо так, то що з того? — не відводжу погляду. — Будеш проти? Заперечиш? Не даси свого благословення? Насправді… ні твого схвалення, ні благословення мені не потрібно. Ти більше не маєш наді мною влади. І не зможеш шантажувати тим, що відправиш Міхаеля в Констанц — я заберу його з собою до Відня і подбаю про нього сам.

— Я не ворог тобі, Якобе.

— Ні, але й не друг, — заперечую. — Та й батько з тебе такий собі, хоч лікар ти й справді блискучий. Можливо, найкращий у своїй царині. Скажи, ти щасливий від того, що маєш таке життя?

Він дивиться на мене так само, як завжди — емоційно непроникно. Тиша між нами гірчить. Мені майже фізично колить від того, що я не можу прочитати на його обличчі нічого, окрім суворої стриманості. 

— Я важко працював, щоб бути там, де я є, і мати те, що маю, — нарешті відповідає він. — У моєму житті було кохання, радість, щастя. І я б залюбки прожив ті миті знову з твоєю матір’ю.

— Ти кажеш це в минулому часі, а я питаю про зараз, — кидаю різко. — Мама померла, але в тебе були і є ми з Міхаелем. І замість того, щоб разом впоратися з втратою, ти обрав роботу, а не нас. Скажи, коли востаннє ти просто залишався вдома і проводив час з Міхаелем? Коли ми з тобою говорили про щось, окрім моїх помилок на практиці, анатомії людини чи складу ліків? Зрештою, якби ти захотів, міг би знайти собі жінку, яка, можливо, полюбила б тебе. Але ти “одружився” на роботі.

— Досить, Якобе, — гримає він, і в його голосі вперше проривається щось живе, — Ти не знаєш, чого мені вартувало в житті досягти того, що я маю, і ти не можеш мене засуджувати. Знайти жінку ... Я кохав твою матір так сильно, що не знав, як житиму далі без неї. Після її смерті кожен день здавався порожнім коридором, з якого немає виходу, і єдине, що тримало мене на ногах, — це робота.

— Ось у цьому й є твоя проблема, батьку, — тицяю пальцем йому в груди. Мій голос сповнений звинувачення — і цілком заслуженого. — Ти тримався за роботу, а не за нас. Не за синів, які втратили матір. Гадаєш, мені було просто? Чи Міхаелю, який взагалі її не пам’ятає її. 

Батько мовчить.

— Ти знаєш, він якось спитав мене, — продовжую, і в грудях пече, — чи мама померла через нього. Чи тому ти його не любиш. Гадаєш, він заслужив на таке? Твій молодший син носить у собі провину, яка йому не належить. А я так довго намагався тобі догодити, що змусив себе викинути з голови все, крім медицини. Але я ненавиджу цим займатися. Я — не ти. Міхаель — не ти. І все, чого я хотів — це мати поруч батька, який би зрозумів і підтримав.

Я різко розвертаюся й грюкаю дверима його кабінету так, що звук розлітається глухим відлунням по коридору. Вилітаю з будинку, мов із задушливої клітки, і вирушаю геть, крок за кроком минаючи знайомі вулиці. Літній Львів гуде навколо: у вікнах крамниць ще тремтять золотаві відблиски свічок, тепле повітря густо насичене ароматом солодких груш, що продають на розі, і свіжого хліба з нічних пекарень. Десь у далині чути сміх із шинку, кроки пізніх перехожих губляться в темних провулках. Я оминаю «Золотий Ґуральник», проходжу крізь площу Ринок, під дзвін годинника на ратуші, поки не помічаю, що ніч давно огорнула місто оксамитовою темрявою.

Мої кроки несуть мене до її кам’яниці швидше, ніж я зазначив у листі. Але я чекатиму… Серце калатає, наче збожеволіло. Що я робитиму, якщо Софія не вийде? А якщо вона не прочитала мого листа? Софія ж часом буває вперта, як ріка, що тече у вибраному руслі, не зважаючи ні на що. А якщо прочитала — і все одно вирішила не приходити? Якщо не відчуває до мене нічого? Ні. Це неможливо. Я пам’ятаю, як її губи — теплі, м’які, — так палко, так жадібно тягнулися до моїх, відгукувалися на кожен рух, просили ще й ще. У тих поцілунках було більше правди, ніж у будь-яких її словах. 

З кам’яниці виходить хтось. Я роблю крок із тіні, щоб розгледіти, і світло ліхтаря вихоплює постать кремезного чоловіка з сивиною у волоссі. Він іде швидко, з тією впевненістю, яка буває у людей, що добре знають нічні вулиці, і зникає в темряві, навіть не помітивши мене. Я знову ховаюся в тінь, щоб не здалося, ніби чатую тут із недобрими намірами. Прислухаюся — кожен звук різко відбивається в тиші: то наче скрип сходів, то тихий шелест кроків. Але за мить розумію — це лише уява, що грає на нервах.