Розділ 31. СОФІЯ

— Панно Софіє, ви тільки подивіться, що робиться! — пані Ядвіга вривається до аптеки, обмахуючись мереживною хустинкою. — Сонце так пече, що я вже червона, мов рак, а волосся злиплося від поту — і виглядаю гірше, ніж після годинного танцю на балу.

Я підводжу на неї погляд з-за прилавка, стримуючи зітхання. Зранку батько відчинив аптеку й подався на нараду аптекарів, залишивши мене на цілий день саму. А я б віддала півжиття за тиху кімнату й кілька годин сну. Ніч проминула без жодної хвилини спокою — в пам’яті знову й знову оживав Якоб. Мить, коли його вуста — теплі, упевнені — вперше торкнулися моїх. Те потрясіння, коли серце зірвалося з місця й забилося так сильно, що я була певна: він його чує… ба більше — керує ним, підпорядковує собі. І байдуже, що я вірю в науку й знаю, що таке неможливо.

— Доброго ранку, пані Ядвіго, — вітаюся, намагаючись приховати втому в голосі. — Що приготувати цього разу? Порошок від головного болю чи краплі для серця?

— А й справді, можна й краплі… хоча, зізнаюся, більше з цікавості до вас зайшла, ніж від хвороби, — кокетливо мовить вона, нахиляючись до прилавка. — Бо вчора на ярмарку, кажуть, один пан — ох, дуже вже гарний пан — від вас ані на крок не відходив.

Пані Ядвіга примружує очі, і я розумію: зараз почнеться. Тож випереджаю її, аби не дати роздути з мухи слона. Мені зовсім не хотілося б, щоб пішли чутки про мене та пана Каміля.

— Пан Каміль склав товариство моїй родині без жодних прихованих намірів. Він розговорився з моїм батьком і, певно, зовсім забув про час.

— Ой, Софіє, — хитає головою пані Ядвіга. — А я чула інакше. Кажуть, пан Домбровський навіть лишився у Львові надовго, бо закохався… в одну чарівну аптекарську доньку.

— У пана Каміля є чимало причин залишитись у Львові. Він зайнята, ділова людина, — гну своє.

— Ділова — це правда. Але, любонько, — вона підносить брови, — якби його цікавили лише справи, то він би не проводив стільки часу на ярмарку поряд з вами.

— Пані Ядвіго, то вам лише здається...

Я вже збираюся змінити тему, коли дзвіночок над дверима різко брязкає. Обертаюся — і завмираю. На порозі стоїть Якоб. Кілька пасем вибилися з його скуйовдженого чуба й впали на чоло; світло-сірий камзол вигідно підкреслює широкі плечі. Зазвичай він обирає темні тони, тож сьогодні його постать особливо впадає в око — чи, може, це я дивлюсь на нього інакше. Обличчя втомлене, наче він не зімкнув очей усю ніч. Та найбільше вражає погляд: глибокі чорні очі впиваються в мене так пильно, ніби прагнуть прочитати кожну думку. Щоки миттєво спалахують жаром.

— Ех, Софіє, Софіє… — протягує пані Ядвіга, ніби й не помічаючи, що в аптеці з’явився ще хтось. — Такий кавалер за тобою впадає, а ти носом крутиш! Та кожна дівчина у Львові мріє опинитися на твоєму місці. Такі, як пан Каміль Домбровський, на дорозі не валяються.

Я відчуваю, як у мене перехоплює подих — але не через Каміля. Мій погляд сам тягнеться до Якоба. Ніяково, трохи винувато. Не хочу, щоб він бодай на мить подумав, ніби мене цікавить Домбровський.

Він прокашлюється, даючи знати про свою присутність пані Ядвізі. Усмішка на його обличчі — зухвала й безтурботна, така, яку він звик дарувати публіці. І це бентежить ще більше: я не можу збагнути, що він відчуває насправді. На відміну від мене, яка почервоніла, як буряк, Якоб виглядає врівноваженим і звичним — у своїй чарівній вальдбурівській манері.

— Доброго дня, пані Ядвіго, — вітається він рівним тоном, трохи схиливши голову. — Перепрошую, що перебиваю важливу розмову, але я лише залишу замовлення від батька й піду. Не буду вам заважати.

— Ой, що ви, Якобе, зовсім не заважаєте, — усміхнувшись, махає рукою пані Ядвіга.

— То ви з фройляйн Софією обговорюєте пана Каміля Домбровського? — цікавиться він.

Очі пані Ядвіги миттєво загоряються азартом.

— Ви знаєте його? — питає вона, аж подаючись вперед. 

— Знаю. Каміль Домбровський — гідний чоловік.

Я хмурюся. Не те щоб я чекала, що Якоб почне лаяти Каміля, але хвалебні слова з його вуст звучать неприємно — наче йому байдуже, що пані Ядвіга сватає мене за іншого.

— Але, — він робить ледь помітну паузу, — для фройляйн Софії він не підходить.

Мої очі одразу знаходять його. Усмішка мимохіть торкається губ, і в цій короткій миті є щось таке одкровенне, ніби весь світ відступив убік, залишивши нас наодинці.

Пані Ядвіга переводить погляд з Якоба на мене, потім знову на нього — і на її обличчі з’являється вираз людини, яка розуміє, що стала свідком чогось, чого їй бачити не призначалося.

— Ну що ж, — вона театрально зітхає, — мабуть, я вже піду. А ви розбирайтеся тут зі своїм замовленням.

Вона ще раз привітно киває Якобу й зникає за дверима, залишаючи по собі різкий аромат гвоздики.

Я дивлюся на Якоба — почервоніла, спантеличена, не в змозі вимовити й слова. Руки опущені вниз: боюся, що варто покласти їх на прилавок — і вони почнуть тремтіти від хвилювання.

— Я, власне, як і казав, зайшов залишити замовлення потрібних ліків на завтра від батька, — промовляє Якоб спокійним голосом, наче між нами нічого не сталося. Жодного натяку на вчорашній поцілунок чи ту розмову, що досі пульсує в моїй пам’яті. Я знаю: для нього всі ці любощі, цілунки, притискання — звичне. Вони не вибивають його з колії. І хоч я не з тих дівчат, які біжать до церкви після поцілунку, щоб каятися у найбільшому гріху, та для мене це вперше — і мене злить його впевненість супроти моєї невпевненості.

Якоб дістає з внутрішньої кишені складений аркуш і кладе на прилавок. Я машинально киваю — навіть не читаючи, що там написано. Пан Вальдбург зазвичай замовляє одне й те саме.

— Це потрібно на завтра зранку, — уточнює він.

— Добре… — мимрю я.

Продовжую закам’яніло стояти, не в силі ні зробити, ні сказати нічого.

Він кілька секунд дивиться на мене, а тоді, зрозумівши, що я мовчатиму, витягує з кишені маленький годинник на срібному ланцюжку з кришкою, прикрашеною тонким гравіюванням Für die Einzige («Для єдиної»). Я трохи знаю німецьку, тож значення мені зрозуміле. Потім він дістає акуратно перев’язаний темно-синьою стрічкою блокнот у шкіряній палітурці з тисненням по краях. На обкладинці — витончений візерунок у вигляді гілки жасмину. І, нарешті, — складений лист, перетягнутий тонкою ниткою.