Розділ 30. ЯКОБ

— Давай, говори!

Софія виклично задирає голову, зустрівшись із моїм поглядом. У темряві майже не видно її обличчя, але мені й не потрібно світла — я пам’ятаю його до дрібниць. Кожну витончену лінію, плавний вигин вилиць, впертість підборіддя. Пам’ятаю, як тремтить кутик її губ, коли вона намагається стриматись, щоб не сказати щось гостре, і як спалахує рум’янець, коли я нахиляюся надто близько. Ось як зараз. Її дихання торкається моїх губ теплим подихом, і в тілі відгукується хвиля нетерпіння. Я так довго її не бачив, так сильно сумував, так нестерпно хотів. 

— Якобе, нам треба повернутися. Це не жарти, і вже надто пізно.

Софія озирається на вузьку вуличку за рогом кам’яниці — насторожено, мовби боїться, що нас хтось почує. Або ж навпаки — шукає шлях утечі, ця дівчина ще та хитрунка. На площі звучить весела музика, крізь яку долітає віддалений стукіт кінських копит і збуджений гомін вечірньої юрби. Між цим шумом легко загубитися, розчинитися й залишитися непоміченими, тож хвилюватися справді нема про що.

— Софіє… я скучив за тобою.

Вона завмирає в моїх руках, ніби ці слова її заскочили зненацька. На мить мені здається, що почую у відповідь, обнадійливе: «І я скучила…» — але замість цього Софія різко хитає головою, наче відганяє від себе ті слова, як настирливу муху.

— Ти уникав мене від тієї зустрічі в майстерні пані Ганни. Пропав. Поїхав у Відень чи де ти там був. А зараз з’явився, ніби нічого не сталося. Насправді й не сталося… — вона затинається, вдихаючи глибше. — Та я просто подумала, що наша остання розмова була наче щирою… і…

 — І?.. — м’яко підштовхую її продовжити.

— І ми все ж таки разом працюємо у твого батька. Я гадала, що ми навіть трохи подружилися. Але потім ти зникаєш…

Я зупиняю її, торкаючись пальцем до її губ.

— Софіє, я не хочу бути тобі другом.

Вона зводить брови, і на вустах з’являється тінь гіркої усмішки.

— Міг би й не оголошувати цього. Я й так знаю, що чимось тобі невгодила. Але, вочевидь, тобі приємно грати зі мною у свої ігри, сенсу яких я не розумію. Досить, Якобе. Я втомилася. Здаюся. Більше не ходитиму на практику до твого батька. Ти переміг. Задоволений?

— Це я задоволений? Чим? Тим, що ти постійно мене відштовхуєш і навіть не хочеш вислухати?

— Якобе, просто дай мені спокій. Гаразд? — її голос тремтить, і ця тремтливість б’є по мені сильніше, ніж будь-який докір. Я відчуваю її вразливість так само гостро, як і власну. 

— Ти хочеш спокою, Софіє? —  не витримую. — Я також його хочу. Але в мене його немає з тієї хвилини, як я зайшов з батьком в аптеку й побачив тебе. Неймовірно вродливу, розумну… але до біса вперту і нестерпну дівчину. Ти в моїй голові, в моїх думках, у моєму серці. Коли я заплющую очі — бачу тебе. Я чекав кожної клятої зміни в батька лише тому, що там будеш ти. Я намагався тебе ненавидіти, хотів би не помічати й забути… але навіть на мить не зміг. Тепер ти розумієш, чому я не можу бути тобі другом? Ти бачиш, що ти зі мною зробила, Софіє?

— Це неправда… — заперечує вона, і цим просто рве мене на шматки.

— Неправда? — наче молотком у скроню.

Я більше не вагаюся. Обхоплюю її обличчя долонями й впиваюся в губи. Це не лагідний, не обережний цілунок — а шалене, відчайдушне злиття. Я накидаюся на її рот, мов голодний, який нарешті дістав бажане. Мої губи вимагають, беруть, притискаються з такою силою, ніби боюся, що варто відпустити — і вона щезне.

Софія спершу заціпеніла від несподіванки, нерухома, немов не знає, як відповісти. Та за мить її вуста повільно розтуляються, впускаючи мене глибше. Наші язики знаходять одне одного в ритмі, що швидко стає агресивним. З її губ зривається тихий, п’янкий стогін, і він обпалює мене зсередини. Вона вчеплюється в мій камзол, стискає його так, що тканина натягується, й смикає ближче. Я відчуваю, як її груди притискаються до мене, як подих стає уривчастим і гарячим.

Ми цілуємося довго, жадібно — наче караємо одне одного, водночас показуючи, як сильно сумували; наче намагаємося надолужити згаяне і водночас випробовуємо, як далеко це може зайти. Далеко… Але не сьогодні. Я змушую себе відірватися першим, ще ковтаючи її подих.

— Ось тобі й правда, Софіє. І щойно ти сама її підтвердила.

— Ти… ти не мав права… —  шепоче дівчина.

— Софіє, я лише зробив те, чого хотіли ми обидвоє. 

Вона хитає головою, відступає на крок, наче шукає рятівну відстань, але я не дозволяю. Перехоплюю її зап’ястя, притягую назад у свої обійми.

— Ні. Ти не втечеш так просто.

— Відпусти мене, Якобе… — проситься.

В її голосі бренить тривога. Я ніколи ще не бачив Софію такою розгубленою — і боляче знати, що до цього довів саме я.

Мене розриває навпіл: я хочу тримати її міцніше, притискати до себе, відчувати тепло її тіла, знову пірнути в її вуста — і нехай увесь світ бачить, кому належить моє серце. Але водночас я знаю: Софія не з тих дівчат, чиє серце можна підкорити пишними словами чи одним цілунком. Шлях до неї — не стежка, встелена квітами, а вузька й колюча дорога, де кожен її крок назустріч треба заслужити. Якщо я зараз не зупинюся, то лише відштовхну її.

Я різко вдихаю, змушую себе розтиснути пальці й відпустити її зап’ястя.

— Ходімо, я проведу тебе до батьків.

Вона мовчки киває. Ми йдемо поруч, уникаючи зустрічі поглядами.