Розділ 29. СОФІЯ

Вечоріє.

На площі розбирають ятки — торговці згортають тканини, зсувають лотки, пакують товари й рахують виторг з ярмарку. Центральну частину — готують для танців. Уже чути, як хтось пробує скрипку: тонко, не зовсім ще злагоджено, але з передчуттям. На іншому боці хлопець налаштовує цимбали, приглушено торкається пальцями струн — ніби перевіряє, чи не загубився звук у денному гулі.

Пан Каміль усе ще тупцює біля нас. Почав із мами — підкорив її своїми бездоганними манерами та солодкими словами. А коли приєдналися тато з Катрею, відразу підкупив сестру льодяником у золотистому папірці. Та й тато швидко здався — бо ж Каміль, ясна річ, чоловік освічений: розуміється на політиці, медицині, економіці й узагалі на всьому, про що тільки може зайти мова. Як тут не оцінити такого співрозмовника?

Мені ж від його присутності ані холодно, ані тепло. Його наполегливість радше дратує, ніж справляє враження. Я вдавано заклопотано розважаю Катрю й на кожну спробу Каміля втягнути мене в розмову відповідаю коротко та відсторонено. Та він і не думає ніяковіти — говорить собі далі, наче читає лекцію на курсі ораторського мистецтва.

— Ви надовго приїхали до Львова? — цікавиться мама.

— Це залежить від обставин… і від того, чи матиму тут причину залишитися надовше, — Каміль затримує погляд на мені.

Батьки перехоплюють його дивоглядки і перезираються, ледь помітно усміхаючись, ніби вже встигли видати мене заміж у своїй уяві. Я ж іще ніколи не потрапляла в пастку залицяльника настільки серйозно, як сьогодні.

— Панно Софіє, ви залишитесь на танці? — запитує Каміль.

Його питання вганяє мене в ступор. Хіба такі паничі, як він, звиклі до шляхетських балів у блискучих залах під кришталевими люстрами, танцюють польки, коломийки чи кадрилі просто на площі, впереміш з ремісниками та простолюдом?

Я не знаю, що йому відповісти. «Так» означатиме, що я проведу ще й танці в його компанії, а як чемно сказати «ні» й викрутитися з цієї ситуації — гадки не маю. Уже мільйон разів пошкодувала, що взагалі вибралася на ярмарок. Могла б сидіти вдома з книжками, які приніс пан Вальдбург, або піти до Ярини й слухати її нескінченні зітхання про Яна. Обидва варіанти виглядали б куди привабливішими за те, що маю зараз.

— Дивіться, Міхаель! — раптом радісно вигукує Катря, тицяючи пальчиком уперед.

Це рятує мене від відповіді, але водночас кидає в новий вир неспокою — значно бурхливіший, ніж увага пана Каміля. Бо там, куди показує моя сестра, — не лише Міхаель, а й уся родина Вальдбургів.

І — Якоб.

Він стоїть і дивиться просто на мене — так, ніби нічого не сталося. Так, ніби це не він пропадав бозна-де й забув про мене зовсім. «Він тобі нічого не винен» — холодно підказує розум, але цього разу я не слухаю його. Продовжую дивитися на Якоба, ніби намагаюся прочитати в його обличчі пояснення.

Він одягнений у все чорне: короткий камзол із тонкої вовни з вузькими рукавами, приталений жилет із глибоким вирізом, оздоблений срібними ґудзиками, та шовковий шейний платок, зав’язаний недбало, майже неохайно. Волосся, як завжди, розкуйовджене вітром, наче він щойно зліз із коня. Якоб — наче відчувши мої думки — проводить рукою по темних пасмах і легко усміхається. Не зухвало, як зазвичай, а… інакше. Тепліше.

Я ненавиджу себе за те, що не можу відвести від нього погляду. Бо хвилювалася. Бо сумувала. Бо хочу переконатися, що з ним усе гаразд — перш ніж змусити себе не дивитися, не думати, забути… Обіцяю це собі вже в надцятий раз.

— Вибачте, пане Камілю, — чемно озивається батько, — але ми з родиною підемо привітаємося з лікарем Вальдбургом.

Це мало б стати порятунком — я нарешті позбудуся товариства пана Каміля. Та насправді звучить так, наче батько добровільно веде мене просто в пащу лева.

Ми підходимо до пана Вальдбурга. Обмінюємося вітаннями, кількома словами про ярмарок. Міхаель із захопленням розповідає, як катався на каруселі, а Катря одразу підхоплює, що й вона сьогодні там була. Всі усміхаються, розмова тече легко, допоки батько не звертається безпосередньо до Якоба:

— Давно не бачив вас, Якобе.

— Мав справи у Відні, тому мене не було в місті, — відповідає він, а тоді намагається впіймати мій погляд, наче сподівається, що я зраджу свої емоції хоча б виразом очей. Ні… я не дам тобі побачити, що насправді відчуваю. Відвертаюся, вдаючи, ніби мене безмежно захоплюють музики, які й досі вовтузяться зі своїми інструментами, уважно підтягаючи струни скрипок і цимбалів та перевіряючи натяг шкіри на бубнах.

— Софіє, — привертає мою увагу пан Вальдбург, і я обертаюся до нього, — завтра ми працюватимемо в шпиталі боніфратрів, а не в мене у практиці, тож можете одразу приходити туди.

Я кривлюся, наче щойно з’їла лимон, сподіваючись, що це не надто помітно. Чудово розумію: швидше за все, Якоб теж буде там. А я надто вразлива, щоб витримувати його присутність і, тим більше, колючі жарти. Тож випалюю перше, що спадає на думку:

— На жаль, найближчі кілька днів я не зможу приходити до вас. Треба зробити запаси сушених трав і розібрати деякі справи в аптеці.

Батько зиркає на мене так, ніби щойно почув, що я збираюся висушити всю лісову галявину заради аптеки. Він знає, що я брешу і жодних нагальних справ там немає. Але не каже нічого — лише трохи примружується, наче відкладаючи цю розмову «на потім».

— Шкода, бо твоя допомога дуже цінна. Як тільки розберешся зі справами — чекатиму в себе, — спокійно мовить пан Вальдбург.

Від цих слів мені робиться ніяково. Гіркий присмак докорів сумління накочується хвилею. Але я впевнена — працювати поруч із Якобом зараз я просто не зможу. Мені потрібен час, щоб привести до ладу голову… 

Музика раптово вибухає, змушуючи всіх здригнутися й обернутися на звук. Скрипки дзвенять, цимбали відбивають чіткий ритм, бубон додає запалу. Пари швидко збираються до танцю, і площа оживає ще більше: сміх, вигуки, шелест спідниць і глухий стукіт підборів зливаються в єдину мелодію.