Розділ 28. СОФІЯ

Площа Ринок гуде, мов вулик у розпалі літа — повна руху, голосів і нетерплячого передчуття. У повітрі — справжній вибух ароматів: терпкий дух медових пряників, запашна здоба, підрум’янені горішки в карамелі, цукрові півники на паличках, димок із жаровень, де шкварчать ковбаски й м’ясо на шпичках. А ще — солодке вино, прохолодний узвар із ягід та шипшини, квас, настояний на меду й травах. Запахи сплітаються в одну хмільну симфонію, від якої паморочиться в голові.

Барви навколо — мов розсипані фарби на полотні: малинові й жовтогарячі подоли спідниць, сині та зелені стрічки, що тріпочуть на дитячих гойдалках. Торгові шатра прикрашені чудернацькими візерунками, немов східні килими, а на прилавках — намиста, ґудзики, шовкові хустки, мереживні рукавички, посуд, іграшки, глиняні фігурки. Карусель із конячками кружляє, а ті — мов живі — задерли голови до неба. Неподалік жонглери підкидають угору кільця й яблука, а ще трохи далі — вогняне шоу, від якого дітлахи хапаються за руки й пищать від захвату. Усюди — скрипки й флейти, барабани й волинки, сміх, вигуки торговців і дзеленчання монет, що щедро пересипаються зі столів у кишені.

Літній ярмарок цього року — організований із розмахом та фантазією. Упевнена, Ярині б тут сподобалося, але пані Ганна таки не відпустила її, боячись, що та, не дай Боже, перетнеться з Яном. Вона щиро сподівається, що хлопець незабаром поїде до Кракова — і лише тоді зможе бодай трохи послабити своє пильнування за донькою.

Я й сама не мала наміру йти на ярмарок. Але коли побачила, з яким захопленням Катря з мамою збираються: вибирають стрічки до волосся, сперечаються, яка сукня личить більше, і навіть тато несподівано зголосився їх супроводити — не втрималася й погодилася піти з усіма. Люблю, коли ми родиною вибираємося в місто.

Катря, щойно ми з’явилися на ярмарку, одразу потягнула тата до каруселей та яток з іграшками — й відтоді не відпускає його ані на крок. Вона без упину вишукує нові розваги, сміється, щось вигукує, смикає його за руку — татові це до вподоби. Він завжди тішиться, коли може нас побалувати.

Я ж із мамою лишаюся позаду, розгулюючи між ятками з їжею — то роздивляємось пряники, то нюхаємо екзотичні спеції, сушені апельсини, палички кориці та ванільний цукор, що пахне святами.

— Ти сьогодні така чарівна, Софіє, — нахиляється до мене мама. — Глянь, як хлопці зиркають у твій бік.

Я закочую очі.

— Мамо…

— Що? Це ж правда. Он той панич у чорному камзолі мало шию не вивихнув, задивляючись тобі вслід.

— Може, йому просто стало цікаво, чому я купила собі аж три цукрові півники.

Мама усміхається.

— Софіє, на ярмарку стільки достойних молодиків. Придивися — може, хтось і припаде до душі. Он, син татового знайомого аптекаря з Серпської — щойно приїхав із Варшави: освічений, вихований, не одружений. А ще я бачила сина того муляра з Руської — справжній красень, завжди чемно вітається зі мною.

А от ця частина наших родинних прогулянок мені якраз не до вподоби: придивись, обернись, посміхнись, одружись. Ні, дякую. Можна я просто спокійно куплю собі ласощів і піду далі?

Мама помічає моє невдоволення й вирішує не продовжувати розмову. Натомість бере мене під руку й веде до ятки Лейбовичів — певно, однієї з найлюдніших на всій Площі Ринок. Вона оздоблена гірляндами з живих квітів, що спадають із верхнього карниза, мов рясні лози. Запах — божественний: свіжоспечена хала*, макові тістечка, пиріжки та пляцки з різними додатками, посипками та начинками… А поруч — вино в темних пляшках, запечатаних восковими пломбами: малинове, сливове, виноградне. На вітрині — охайно розставлені розписані таблички з назвами та цінами.

— Можете підібрати нам щось не надто різке й не нудке, — звертається мама до Іцхока Лейбовича.

Пан Лейбович чемно киває й пропонує кілька пляшок для куштування. Підносить їх до мами, дає понюхати аромат, наливає в келихи по кілька крапель, щоб вона спробувала. Поки мама зосереджено обирає, він ставить десятки уточнюючих питань: чи це вино буде до десерту, до м’яса, чи, може, для вечора в товаристві подруг.

Я, знаючи, що цей процес затягнеться надовго, відходжу на крок убік і зосереджуюсь на випічці Лейбовичів.

— Шукаєш щось конкретне?

Я підводжу очі. Навпроти, за прилавком, у коричневій жилетці з золотистими ґудзиками — Соломон. Широко усміхається.

— Випічка така гарна, що шкода її їсти, — не зводжу очей із рум’яних пиріжків. У роті аж слина збирається від самого лише запаху здоби.

— Спробуй ось цей — з яблуками та лавандовим медом. Побачиш, стане не шкода, а навпаки — захочеш ще один… або й два, — каже він, дістаючи пиріжок і загортаючи його в аркуш вощеного паперу, ретельно підгортаючи краї.

Я приймаю смаколик, дякую і тягнуся до кишені спідниці, де тримаю гаманець.

— Ні-ні, не треба, — зупиняє мене Соломон. — Я пригощаю. Твоя мама все одно купить у мого батька вино. Щонайменше дві пляшки.

— То у вас така сімейна тактика? — жартую. — Ти задобрюєш пиріжками, а твій батько — вином.

— Ні, це талант, — з удаваною скромністю розводить руками Соломон. — І найсмачніша випічка та вино у всьому Львові. Що є — то є.

Мама зрештою купує не дві, а три пляшки вина — пан Лейбович так захоплено й докладно розповідав про кожну, що вона не встояла.

 — До свят, — пояснює мама, але в голосі звучить усмішка. І без слів зрозуміло: її було вмовити зовсім не складно.

Попрощавшись із Лейбовичами, мама веде мене до яток із одягом, де юрмиться жіноцтво.

— Ходімо, Софіє. Я ще хочу глянути на ті платки, що привезли з Відня.

Ми не встигаємо й кількох кроків ступити до ятки з платками, як просто наперед нас, мов із повітря, виростає статний панич у темно-сірому камзолі, оздобленому срібним гаптуванням. На шиї — хустка з тонкого батисту, взуття вичищене до блиску. Темне волосся гладко зачесане назад, обличчя чисто виголене, без натяку на щетину. А карі очі — проникливі, уважні, з тими ледь помітними зморшками в кутиках, що з’являються лише в тих, хто звик часто усміхатися.