Розділ 27. СОФІЯ

— Ти якраз вчасно, — щебече Ярина, відчиняючи мені двері «Майстерні Ґрації». — Мама має виїзний візит до клієнтки, тож будемо самі. Нарешті зможемо наговоритися досхочу на всі заборонені теми.

Ми обидві усміхаємось, бо знаємо: насправді є лише одна тема, про яку не можна згадувати в присутності пані Ганни. І ім’я їй — Ян Замойський.

Я подаю Ярині невеликий кошик з яблуками та пиріжками з вишнями, які прихопила з дому. Подруга дістає з полиці керамічну тацю, викладає пиріжки, а яблука перекладає у фаянсову миску. Ми вмощуємось на лавці біля вікна, застеленій лляним покривалом, — там завжди найсвітліше, і з вулиці долинає приглушений гомін.

— Я досі не можу повірити, що ти справді написала Янові. І ще й наважилася передати листа через Терезу?! Це ж чисте безумство, — кажу трохи з докором. 

Ярина зітхає й відводить погляд — ніби й сама розуміє, наскільки ризиковано вчинила. Але я знаю: якби її знову поставили перед вибором, вона зробила б те саме. Бо така вже вона є — якщо пірнає в щось, то до дна, без оглядки. Я завжди вважала оті слова, що любов може стати згубною, — вигадкою для сентиментальних оповідок. А тепер бачу: моя подруга — живе втілення цієї думки.

— А що мені було робити, Софіє? — голос Ярини сповнений рішучості.— Мама стежить за мною, мов тінь. Не дозволяє навіть вийти на базар, а про зустріч із Яном і мови нема. Якби не Тереза, яка вчора заходила на примірку з економкою, я й досі не мала б жодного способу передати йому звістку. Я скористалася першою ж нагодою. Бо хто знає, коли випаде наступна?

— Але ж це Тереза, Ярино! — вигукую я, не приховуючи обурення. — Від неї можна чекати чого завгодно. Вона могла прочитати твого листа, перекрутити, знищити… або, ще гірше, занести його не Янові, а панові Замойському. Ти уявляєш, що тоді буде? Що буде з тобою?

Ярина злегка знизує плечима, мов не хоче більше сперечатися. Але її тіло видає все, що вона намагається приховати: пальці міцно стискають поділ робочої спідниці, так що кісточки побіліли. Вона опускає очі й мовчить. Та я бачу — відступати не збирається.

— Але ж коли Тереза приходила до тебе й просила вибачення — ти ж пробачила її, правда? Може, вона не така вже й погана?

— Це зовсім інше, — заперечую. — На балу вона вилила на мене вино — дурниця, непорозуміння, яке не варте й уваги. А зараз ідеться про любовний лист її брату. І ти справді сподіваєшся, що вона буде на твоєму боці? Це… трохи наївно, Ярино. Погодься.

Ярина мовчить. Її очі швидко наповнюються слізьми, вії тремтять, мов на вітрі. І я вже шкодую, що була надто різкою. Вона ж і так розгублена.

— Я просто… — нарешті озивається вона. Голос тихий, наче кожне слово болить. — Просто хотіла, щоб Ян знав: я його не забула. Я досі його кохаю.

Я опускаю погляд. Уся моя суворість тане без сліду.

Підсуваюся ближче, обіймаю її за плечі й лагідно шепочу:

— Ти безнадійна, Ярино, — всміхаюся м’яко.

Вона притуляється лобом до мого плеча, злегка хитає головою. Її дихання глибоке й уривчасте, та з кожною хвилиною я відчуваю, як напруга в її тілі слабшає. Подруга заспокоюється.

— А ти як, Софіє? — переводить тему Ярина, розмикає обійми, витирає очі рукавом і тягнеться до пиріжка з вишнями. 

Я проводжу долонею по чолі, ніби відганяючи небажані думки.

— Пан Вальдбург дав мені кілька днів перепочинку — щоб оговталася після тієї останньої операції. Сказав, що якщо вирішу не повертатися до нього — він це зрозуміє. А ще додав, що з мене нічого путнього не вийде, якщо я надалі так емоційно реагуватиму на кожну смерть пацієнта.

— Видається, що він якийсь безсердечний виродок, — знизує бровами Ярина, пильно дивлячись на мене.

— Я б сказала: надзвичайно талановитий лікар, — тихо заперечую. — Так, тоді мене справді переповнювали емоції, і я була вражена його холодністю тієї миті, коли померла пацієнтка… Але тепер розумію: він мав рацію. Якщо не навчишся відсторонюватися — не витримаєш.

— О, подруго, бачу, тебе зачарували обидва Вальдбурги, — хихикає Ярина, ніби то й не вона ще кілька хвилин тому лила сльози. Її вміння миттєво перемикатися між емоціями — вражає.

Я мовчки тягнуся до яблука й відкушую його так гучно, ніби саме воно винне в тому, що кожен спомин про Якоба пече, мов сіль на свіжій рані. А самого його — наче крізь землю провалило: від тієї ночі в «Майстерні Ґрації» він не з’являється ні в аптекарні, ні в батьковій практиці, ні у шпиталі. І це після того, як ще донедавна заходив так часто, що я вже підозрювала — робить це тільки задля того, аби побачити мене.

Очевидно, я помилилася. Якоб мене уникає — чи, може, вже знайшов собі нову «жертву» для своїх уїдливих дотепів. У цьому ремеслі він неперевершений.

— Ти бачилася з Якобом? — питає Ярина, ніби прочитала мої думки.

— Ні, — відказую коротко й знову хапаю яблуко. Відкушую — ще голосніше, ніж раніше. — Певно, зараз він розважається в “Будинку троянд” із якоюсь черговою панянкою. Або фліртує на балах з Луцією Вельчек… чи Терезою Замойською. Хто зна, де його носить. Та знаєш, це навіть на краще. Без його уваги мені працюється просто чудово. Тиша, спокій, жодного докучливого коментаря. Благословення.

— Софіє… о, Господи, та ти ж за ним скучила! — вигукує Ярина так щиро й голосно, що ледь не давиться пиріжком.

— Ні за ким я не скучила, — заперечую, встаю й починаю ходити туди-сюди, гризучи яблуко. — Навпаки. Я… я щаслива, що він нарешті перестав мене діставати. І буду ще щасливішою, якщо він поїде до Відня — і я більше ніколи його не побачу.

— Ти не станеш щасливішою від того, що він поїде. Ані на крихту, — лагідно заперечує Ярина. — І нічого не станеться, якщо ти просто визнаєш: Якоб тобі подобається. Я ж не кажу, що ти закохана… Але він змушує тебе усміхатися. Не тікає від твоїх колючок. І, зрештою, він не такий уже й поганий, Софіє.

Я зупиняюся. Яблуко стискається в пальцях так, що аж сік виступає з тріщини в шкірці. Мовчу. Бо не знаю, як заперечити.