Розділ 26. СОФІЯ

— Теодоре, можеш іти, — голос пана Вальдбурга звучить рівно, з властивою йому незворушною впевненістю. — Ми з панною Софією впораємось самі.

Я бачу, як Теодор завмирає. На мить — але достатньо, щоб помітити, як спалахує його погляд: гнівний, пронизаний презирством. Він нічого не каже — лише ковтає роздратування. Вочевидь, не наважується перечити своєму наставнику.

— Як скажете, пане професоре, — промовляє нарешті з фальшивою ввічливістю.

Куточки його вуст сіпаються в подобі усмішки — натягнутої, більше схожої на зневажливу гримасу. Він проходить повз мене мовчки, а вже в дверях кидає погляд — важкий, звинувачувальний, ніби це я винна, що його просять піти.

Я підходжу до шафи в кутку й витягую чистий фартух, перев’язую зав’язки на спині, вдягаю хустку на голову, щоб волосся не заважало. Шкіра рук усе ще зберігає легкий запах валеріани — слід ранкової праці в аптеці. Я ретельно мию їх ще раз: суміш мила, спирту й кілька крапель м’ятної настойки. Рухи автоматичні, відпрацьовані, та думки не дають спокою. Мені кортить запитати пана Вальдбурга про Якоба. Де він? Як у нього справи? Чому його тут немає? Але я стримуюся — подібне розпитування прозвучало б надто особисто. Ніби мені справді не байдуже. Ба більше — ніби я щиро цікавлюся його сином.

Серце неприємно ниє, але я силую себе відсунути ці відчуття геть і зосереджуюся на тому, що справді важливе — на роботі.

Пан Вальдбург стоїть біля столу, уважно переглядає хірургічні інструменти. Тепле, майже помаранчеве світло лампи падає йому на обличчя, чітко підкреслюючи високий лоб, рівний ніс і довгі тонкі пальці, що рухаються з ювелірною точністю. Я підходжу ближче й зупиняюся поруч, не наважуючись порушити тишу.

— Сьогодні буде непросто, — каже він нарешті, піднімаючи на мене погляд. — Оперуватимемо дружину купця, яка перебуває в маєтку поблизу Знесіння*. Я оглядав її кілька днів тому — запідозрив запалення жовчного міхура з гнійними ускладненнями. Вночі її стало гірше. Вона у важкому стані. Перевозити її не можна — ризик занадто великий. Тож поїдемо туди самі.

У грудях наростає хвилювання. Я вперше братиму участь у виїзній операції — ще й у такому складному випадку. 

Пан Вальдбург пробігає по мені коротким оцінювальним поглядом.

— Фартух поки що не знадобиться. Ми їдемо просто зараз.

Я киваю й берусь розв’язувати зав’язки, та пальці тремтять, і тканина вперто не слухається. Я злюся на себе, але нічого не можу вдіяти.

— Дозволь, — спокійно каже пан Вальдбург і, не вагаючись, швидко звільняє мене від фартуха.

Я ніяковію, опускаю очі, та він, здається, цього не помічає — або просто не надає значення. Вже за мить бере валізу з інструментами й рішуче прямує до дверей.

— Ходімо, Софіє. Карета вже чекає.

Я роблю глибокий вдих — і рушаю за ним.

Маєток розташований на пагорбі поблизу Знесіння, вже за міською межею. Кам’яна брама, критий ґанок, тиша довкола. Нас зустрічає служниця — перелякана, розгублена. Ми мовчки йдемо за нею темними коридорами до просторої кімнати, де на ліжку лежить хвора — жінка років тридцяти, з надто блідим обличчям і темними колами під очима. Поруч сидить її чоловік — згорблений, у розпачі, ніби світ навколо нього щойно пішов під воду.

Пан Вальдбург коротко вітається, ставить кілька запитань — спокійно, без паніки. Потім підходить ближче й обережно оглядає живіт жінки. Її дихання уривчасте, шкіра липка, пульс — важко прощупується під пальцями.

— Гній у черевній порожнині. Явне запалення. У Відні ми називаємо це peritonitis**, — пояснює мені пан Вальдбург. — Це складний випадок.

Я киваю. У горлі пересихає, і жодного слова не зривається з вуст.

Ми з паном Вальдбургом миємо руки — спочатку гарячою водою, потім розчином мила зі спиртом. Дезінфікуємо інструменти та поверхні. Усе — наскільки дозволяють умови. Я знову перевдягаюся у фартух, а волосся щільно стягую під хустку.

Жінка стогне від болю, та сил на крик у неї вже немає. Вона майже непритомна. Її чоловік закриває обличчя руками й виходить із кімнати, тремтячи всім тілом.

Операція розпочинається.

Пан Вальдбург робить надріз — обережно і точно. Я подаю інструменти, ловлю кожен його рух, кожен жест. З черевної порожнини виступає мутний гній, запах різкий, їдкий. Ми зчищаємо його, промиваємо спиртовим розчином, зашиваємо розрив тканин.

Жінка намагається дихати. Але її тіло поступово слабне. Очі скляніють. Серце б’ється повільніше й повільніше.

— Пульс зникає… — шепочу, тримаючи її зап’ясток.

Пан Вальдбург не відповідає. Він ще кілька секунд напружено спостерігає за жінкою, потім відкладає інструменти. Тиша в кімнаті стає нестерпною.

— Це кінець, — коротко мовить він. — Ми зробили все, що могли.

Я завмираю біля ліжка. Мені ніколи раніше не доводилося бачити смерть так близько. Жінка ще кілька хвилин тому дихала. Жила. А тепер…

У горлі клубок. Очі пече. Пан Вальдбург піднімає на мене погляд — серйозний, але спокійний. Ніби нічого не сталося. У цій кімнаті щойно згасло життя, а його обличчя — майже незворушне: жодної тіні жалю чи втоми. Лише звична зібраність.

— Софіє, якщо ти справді хочеш займатися медициною, мусиш навчитися приймати смерть. 

Я ковтаю повітря, ніби риба, викинута на берег. Витираю щоки рукавом — сльози течуть самі, нестримно, як біль, що проривається зсередини. Я не можу зупинити їх.

— Але ж вона померла… — шепочу. — У неї ж залишився чоловік… можливо, діти…

— Вона померла б і без нас, — тихо мовить він. — Але ми дали їй шанс. Малий — та все ж шанс. Ми зробили все, що могли. І запам’ятай: ми не всесильні. Якщо носитимеш у серці кожного, хто не вижив, — довго не протримаєшся.

Я плачу й дивлюся на її нерухоме тіло — ще кілька хвилин тому наповнене життям.

 *Знесіння — село яке у XVIII столітті вважалося околицею Львова, а згодом увійшло до його складу.

**Перитоніт (peritonitis) — це запалення очеревини, тонкої серозної оболонки, яка вистеляє стінки черевної порожнини та вкриває внутрішні органи (зокрема шлунок, кишечник, печінку тощо).