Я перебираю сушені корінці валеріани — розкладаю їх у нові полотняні мішечки й прикріплюю бірки з каліграфічно виведеними назвами. Коли дзенькає дверний дзвінок, не одразу озираюся — останнім часом у нас чимало відвідувачів: просять то краплі від кашлю (хоча ще не сезон застуд), то порошки для зубів, то сушені пелюстки троянд — мовляв, із них виходить найкраща трояндова вода: ніжна на запах, придатна і для вмивання, і для заспокійливих компресів.
Та щойно кидаю погляд на двері — завмираю з пригорщею корінців у руках.
У дверях стоїть Тереза Замойська. Сама. Без супроводу.
Вона в простій світлій сукні з коротким рукавом — без мережива та прикрас. У неї навіть немає віяла. Лише капелюшок, трохи нахилений набік, і рум’янець від спеки на щоках.
— Софіє, — промовляє вона, підходячи до прилавку.
Я повільно кладу валеріану на стіл, намагаючись не видати, наскільки мене вражає її поява в аптеці. І це ще м’яко сказано.
— Вітаю. Чим можу бути корисна? — запитую рівно, намагаючись триматися професійно.
Забути той бал — непросто. Пам’ятаю, як вона з усмішкою на вустах вилила вино на мою нову сукню. Як сміялася разом зі своїми подругами, ніби це була якась витончена розвага.
Останнє, чого мені зараз хочеться, — бачити її тут. Але я мушу залишатися чемною: це моя робота. Аптека — не місце для чвар.
— Я не за ліками, — промовляє вона неголосно, зупиняючись за кілька кроків від прилавка. Руки її зчеплені перед собою, тонкі пальці побіліли від напруги.
Я мовчу. У її очах — щось незвично вразливе. Уперше я бачу її такою.
— Я прийшла попросити пробачення, — тихо, але виразно каже Тереза.
Слова зависають у повітрі, ніби вимовлені вперше в житті. І я б не здивувалася, якби це справді було так. Але чим я заслужила таку ласку? Тереза Замойська — і раптом вибачається переді мною? Я кліпаю. Раз. Другий. Напружено вдивляюся в її обличчя, намагаючись розгледіти бодай тінь фальші чи підступу. Та бачу лише розгублення. Ніяковість. Вона стоїть переді мною не як пихата панянка з балу, а як дівчина, яка справді шкодує.
— Те, що сталося на балу… — продовжує вона, опустивши погляд. — Це було неправильно. Дурний вчинок. Я справді не маю нічого проти тебе.
Я продовжую мовчати, дивлячись на неї. Вона — на мене.
— Я… не знаю, що сказати…
Тереза усміхається, в її погляді блимає нотка іронії:
— Просто скажи, що не сердишся на мене. І не мрієш, щоб я зламала ногу чи бодай зашпорталася у власній сукні на очах у всіх.
— Я не тримаю на тебе зла, — відповідаю.
Тереза полегшено зітхає.
— Якщо хочеш, я куплю тобі нову сукню… або хоча б відшкодую те, що зіпсувала, — додає вона.
— У цьому немає потреби. Але дякую.
Вона киває. Проте не йде. Стоїть, переминається з ноги на ногу, неначе щось зважує в собі.
— Скажеш йому, що я вибачилася? — просить нарешті. — Певно, в тобі справді є щось… особливе, раз він звернув на тебе увагу.
Я знервовано зводжу брови.
— Хто “він”? — питаю вражено. Кого вона має на увазі? Якоба? Її голос прозвучав надто сумно. Може, вона в нього закохана?
Саме в цю мить з-за ширми з’являється батько, поправляючи окуляри на переніссі.
— Софіє, потрібна допомога? — питає він, зиркаючи спершу на мене, а потім на Терезу. Його брови злегка здіймаються, коли він упізнає відвідувачку.
— Ні, все гаразд, — відповідаю, намагаючись не видати свого збентеження.
Батько кидає на нас підозрілий погляд. Очевидно, здогадується, що розмова між нами стосувалася зовсім не ліків. Тереза, відчувши напруження, натягує на обличчя усмішку — трохи штучну, але ввічливу.
— Софія подарувала мені на день народження пляшечку парфумів. Вони виявилися напрочуд приємними, тож я забігла замовити ще одну, — звертається вона до мого батька, намагаючись надати своїй несподіваній появі бодай трохи логіки.
Його обличчя пом’якшується — здається, він приймає цю версію.
— Ще раз дякую, Софіє. Побачимось, — каже Тереза вже до мене.
Вона ледь нахиляє голову на прощання, розвертається і швидко зникає за дверима аптеки.
Не встигає й слід охолонути після візиту Терези, як двері аптеки знову відчиняються. Цього разу я одразу підводжу голову. На порозі стоїть молодик. Я вже бачила його раніше — принаймні раз чи двічі, коли пан Вальдбур заходив до нас зі своїми практикантами.
— Панно Софіє? — звертається він. Його погляд уважно мене оглядає, ковзає по обличчю, а потім — нижче. Ця увага здається липкою, задушливою. Після неї хочеться або помитися, або вийти на свіже повітря.
Спершу він не помічає мого батька, але коли зрештою зиркає в його бік і зустрічається з поглядом, той напускний виклик в очах одразу згасає.
— Що вам потрібно від моєї доньки? — суворо питає батько, вирівнюючись на повен зріст.
— Моє ім’я — Теодор Рот, — промовляє молодик, чемно простягаючи руку батькові. — Я практикант пана Вальдбурга. Він доручив мені передати, щоб панна Софія з’явилася до нього — він потребує її в операційній.
Потребує мене в операційній? Моє серце стискається від несподіваної радості. Останні кілька днів я тільки й мріяла про те, щоб повернутися до практики у пана Вальдбурга. Там я почуваюся потрібною. На своєму місці.
А ще… (хоч я й не хочу зізнаватися в цьому навіть собі), можливо, я побачу Якоба.
Після нашої останньої розмови в комірчині мами Ярини в мені щось тріснуло — і крізь ті щілини просочилося почуття, якого я не можу позбутися. Я сумую за ним. Уявляю його погляд. Темні очі. Неслухняний чуб. Вечорами кутаюся в його сюртук (боже, яка ж я жалюгідна — знаю). Він пахне Якобом і тим самим ароматом, який я створила для нього. Якоб, виявляється, носить мою пляшечку в кишені. А я була певна — викинув. Ні, я не нишпорила. Просто якось випадково засунула руку в кишеню його сюртука — і намацала знайому річ.
Але якщо Тереза справді в нього закохана — які в мене шанси? Вона йому більше пасує. Вродлива, впевнена, знатна. І хіба Ярина не приклад того, що стається, коли дозволяєш собі закохатися? Мій мозок зараз вибухне.
#276 в Любовні романи
#3 в Історичний любовний роман
#20 в Молодіжна проза
складні стосунки, героїня з характером, кохання і протистояння
Відредаговано: 30.11.2025