Розділ 24. ЯКОБ

— Пане Якобе! — гучний, трохи захриплий голос долинає з-за спини. Озираюся. Це старий поштар — Теофіл Ковальський, кремезний чолов’яга з вічно червоним носом і вицвілою шапкою, яку він носить навіть у літню спеку.

— Вам лист. З Відня, — каже він, простягаючи запечатаного конверта, на якому — чужий восковий знак. — Наказано вручити особисто до рук.

Я мимоволі витираю долоню об камзол, перш ніж узяти листа. Перо, яким виведено моє ім’я, тонке й упевнене. Почерк — чіткий, рівний, без жодних прикрас.

Погляд ковзає до імені відправниці — і я завмираю. Брови мимохіть злітають угору.

Ґрета фон Брауер. Маминa сестра. Моя тітка.

Востаннє я бачив її на похороні матері — висока, з прямою поставою, у жалобному капелюсі з вуаллю, що закривала обличчя. Вона не сказала ані слова. Лише ледь похитала головою, коли батько, ніби забувши про давню неприязнь, наблизився до неї.

Ґрета ніколи не приховувала свого ставлення до нього. В її очах він не був гідним її молодшої сестри — і, можливо, вона мала на те підстави.

Але чому вона написала тепер?

Не вагаючись, розрізаю печатку. Батька вдома немає — він зайнятий своєю віденською делегацією, тож це ідеальна нагода прочитати листа від тітки. 

Якобе,

Пишу тобі, бо, схоже, в мене не так уже й багато часу. Лікарі не дають жодної надії: хвороба невиліковна, і я маю приготуватися до відходу.

Я знаю, що наше спілкування було мізерним. Але ти й твій брат — єдині мої спадкоємці. Можливо, я надто довго зволікала з цим листом… Розумію: деякі речі вже не виправити.

Та як би там не було, я не можу забрати в могилу все, що нажила.

Я склала заповіт. Усі мої маєтки, рахунки, прикраси й особиста бібліотека переходять у ваше з братом розпорядження.

Чекатиму тебе у Відні. Бажано якнайшвидше — поки ще можу вирішити всі справи до своєї кончини.

Твоя тітка Ґрета фон Брауер

Я перечитую листа знову й знову, не вірячи написаному. Хвора. Вмирає. І все залишає нам із Міхаелем? Це здається неймовірним. Наче вигадка. Наче не зі мною відбувається.

Серце гупає в грудях. Думки закипають, плутаються, наштовхуються одна на одну, мов п’яні у вузькому коридорі. Я не відчуваю до тітки особливої прив’язаності — ми майже не спілкувались, вона була тінню з минулого, що не любила мого батька. Але зараз, коли я уявляю її самотню у Відні, змирену з близьким кінцем — мені по-людськи її шкода. Та одночасно з жалем приходить інше — заборонене, небезпечне… радість.

Бо якщо я правильно зрозумів — це мій шанс. Моя свобода. Мій порятунок.

Я зможу вирватися з цієї тісної клітки, яку батько вперто називає моїм майбутнім. Забрати Міхаеля. Дати йому новий початок, інше життя — не таке, як було в нас досі. І, нарешті, покінчити з цим клятим медичним університетом і практикою в батька. Зі щоденними лекціями, чужими амбіціями, які я так довго носив на собі, мов задушливий, тісний одяг.

Від цієї думки хочеться бігти вулицею, сміятись, кричати на весь Львів: я вільний!

Але ейфорія згасає так само стрімко, як з’явилася. Її змінює щось інше — різке, колюче.

Повернення у Відень — це не просто новий розділ мого життя. Це — прощання. Зі Львовом, із друзями… з нею. 

Якщо я поїду, найімовірніше, більше ніколи не побачу Софії. Від самої лише думки все стискається в грудях. Мені хочеться негайно зірватися, бігти в аптеку, обійняти її й сказати, що… Що я хочу бачити її у своєму майбутньому. Її голос, її погляд, упертість, розум і краса — усе це вже стало мені необхідним. Її відсутність — нестерпна, хоча минуло лише кілька днів. Здається, я… закохуюся.

Я хутко натягую сюртук і виходжу з дому. Мені конче треба з кимось поговорити. І найліпше — з Солом. 

Біля входу до ресторації «Золотий Ґуральник» я ледь не збиваю з ніг Терезу. Вона мчить із опущеною головою і спиняється лише тоді, коли врізається просто в мене.

Підводить обличчя — бліде, з почервонілими очима. Виглядає так, ніби щойно стримувала сльози. Або й досі стримує.

Я ніколи не бачив її такою. Тереза сильна, стійка, трохи жорстка. Я б радше повірив, що Ян розчулився до сліз, ніж вона. Її важко чимось емоційно зачепити.

— Терезо? — озиваюся першим. — Все гаразд?

— Все добре, — відповідає вона й відводить очі. Звучить це так натягнуто, що брехня очевидна. — Я поспішаю.

Вона переходить вулицю. З іншого боку на неї чекає економка Замойських — і, не озираючись, вони рушають далі. Цікаво, що Тереза шукала в «Золотому Ґуральнику»? Дівчата з таких родин не ходять у ресторації на одинці. 

Я заходжу всередину й прямую до свого звичного столика в глибині зали. Минає кілька хвилин — і до мене мовчки підходить Соломон. Важко сідає навпроти, з виглядом людини, яку щойно вивели з себе. Насуплений, зі зморшкою між бровами, що пульсує.

— Що тут робила Тереза? — питаю обережно.

Сол зиркає на мене спідлоба, очі темні й злі.

— Ця дівчина… вона просто нестерпна. Як камінь у чоботі, що натирає до крові. Я не знаю, чим я їй так не вгодив.

— То вона приходила до тебе? — здивовано перепитую.

Він киває й кривиться:

— Приходила. І так мене роздратувала, що я залюбки порушив би свою обіцянку не пити на роботі. Серйозно. У неї талант бісити мене.

— І що ж вона такого зробила? — питаю, підпираючи підборіддя рукою.

— Прийшла… запросити мене на побачення, — буркає Сол.

Я майже захлинаюся повітрям.

— Вона що?

— Саме так, — злиться він. — У неї, здається, тирса в голові. Скільки разів вона мене принижувала? Скільки разів своїми словами й вчинками давала зрозуміти, що я не з їхнього кола? А тепер — побачення. Усе має межу. Я не лізу в її життя, тож і вона могла б лишити моє в спокої. Сподіваюся, цього разу я достатньо чітко все пояснив. 

Я завмираю. Здивований — ні, вражений. Ця історія раптом обростає кутами, яких я не бачив.