Розділ 23. СОФІЯ

У кутку прилавка, де ми зазвичай готуємо настої й мазі, ледь чутно попискує спиртівка — крихітне полум’я ворушиться під посудиною з настоєм ромашки, яку я обережно тримаю над вогнем. Повітря густо насичене запахами сушених трав, каніфолі й чогось різко-терпкого, що ще не вивітрилося від учорашнього приготування мазі. З-за ширми долинає шурхіт паперу: батько розбирає рахунки, бурмоче собі щось під ніс і час від часу голосно зітхає, як завжди, коли підрахунки не сходяться.

Я вже чотири дні не була на практиці в пана Вальдбурга. Він передав через батька, що тимчасово не потребує моєї допомоги — мовляв, приїхала якась делегація з Відня, професори, лікарі, мабуть, шановні і важливі. Звісно. Я — лише дівчина. Впевнена, він побоявся, що моя присутність на операціях буде недоречною в очах його колег. Гіркота запеклася в грудях, мов осад від надто міцного чаю. Але що я можу вдіяти? Відмовитися від практики зовсім? Та ж ні — мені справді подобається ця праця. І навіть попри всі застороги Якоба, я й досі бачу в панові Вальдбургу суворого, але справедливого наставника.

Тим часом Ярина наче зів’яла. Пані Ганна категорично заборонила їй бачитися з Яном і йти на літній ярмарок. Ярина намагається триматися, але останні дні ходить, мов зламана пелюстка — тиха, бліда, байдужа до всього, що раніше викликало усмішку. Я вирішила теж не йти на ярмарок — аби підтримати подругу. Але, здається, їй цього замало.

Вона каже, що часу залишилося обмаль — Ян невдовзі поїде, і вона не хоче втратити жодної хвилини. Її очі, коли вона це говорить, — мовби просять дозволу на щастя, шукають підтримки, розуміння, співчуття. Але я мовчу. Бо насправді більше схиляюся до думки пані Ганни: може, й справді краще, щоб вони не бачилися. Може, ця мара швидше розвіється.

Пані Ганна, між іншим, нічого не сказала моєму батькові про Якоба — лише мовчки простягла мені його сюртук, який той забув у комірчині. Віддати його я не змогла — ми не бачилися від тієї ночі. І я б, певно, мала тішитися, що все лишилося в таємниці. Але замість полегшення — гіркий клубок у грудях.

Мене гризе сумнів: а що, як Якоб сам попросив свого батька більше не ставити нас разом? Можливо, після розмови з пані Ганною — він вирішив триматися від мене якомога далі. От якби ж можна було в когось розпитати про нього… Але як це виглядатиме? Чи не надто очевидно, що я цікавлюся Якобом?

Двері аптеки риплять довго й театрально — з порогу з’являється пані Ядвіга у розкішній темно-синій сукні з пишними рукавами, обрамленими тонким мереживом. Вираз обличчя — страждальний, ніби вона ось-ось знепритомніє. Тугі чорні кучері легенько підстрибують на кожному кроці, а в руці — хустинка, яку вона прикладає до чола, хоч у приміщенні панує приємна прохолода.

— О, панно Софіє, як добре, що ви тут, — зітхає вона з полегшенням. — Я сьогодні така знеможена… Ще з самого ранку в колінах слабкість і в роті сухо. Мабуть, це нерви. Або серце. А може, щось іще гірше...

Ох, давненько я не рятувала пані Ядвігу від нової уявної болячки. Навіть трохи засумувала за цим ритуалом.

— Можливо, вам варто випити трохи валеріанового настою? Батько саме приготував свіжу партію.

— А, можливо, щось тонізуюче… — задумливо протягує пані Ядвіга, так, ніби зайшла до ресторації, а не до аптеки. — Але без м’яти, прошу. Вона нищить мені апетит.

Я усміхаюся краєчком вуст і йду до полиць, де стоять пляшечки з пряними еліксирами. Тим часом пані Ядвіга вмощується на лаві біля вікна, витончено зітхає ще раз і стискає в пальцях мереживний платок — немов збирається вимовити щось особливо важливе.

— Ви чули, моя дорога? — промовляє вона, стишуючи голос. — На літній ярмарок приїде Каміль Домбровський із Кам’янця.

Я відводжу погляд від пляшечок.

— Каміль із Кам’янця? — перепитую. Не можу сказати, що надто цікавлюся завидними женихами, та, здається, Тереза Замойська згадувала про нього на балу.

— Саме він, — пані Ядвіга киває з ледь прихованим тріумфом. — Красень. І не лише красень. Освіта в Кракові, власний маєток, добрі коні в стайні. І, уявіть собі, чудово грає на скрипці… Ах, панно Софіє, такого зятя кожна мати забажала б!

Я ледве стримую іронічну усмішку. Здається, пані Ядвіга більше, ніж лікувати себе й родину від уявних недуг, любить сватати всіх навколо — іноді навіть попри їхнє бажання.

— Ви кажете, він буде на ярмарку? — підтримую розмову радше з ввічливості.

— Так-так! — захоплено киває вона. — Я дізналася від своєї приятельки, пані Рудницької. Її чоловік, здається, листується з Домбровським. Каже, той шукає собі партію. Але не аби-яку — благородну, з добрим вихованням, із бездоганною репутацією…

— І, мабуть, із приданим, — зауважую м’яко, повертаючись до неї з флаконом гвоздикового настою.

Пані Ядвіга робить вигляд, що не почула. Приймає флакон обережно, ніби я щойно вручила їй антикварну коштовність.

— Але ж, панно Софіє, — її голос м’якшає й понижується. — Ви не тільки з бездоганною репутацією, а ще й гарні, мов свіжа квітка! Може, й вам варто пройтися ярмарком… Хто знає, кого там доля приведе?

Вона усміхається — хитро, трохи змовницьки, натякає на щось більше, ніж просто прогулянку серед яток і музик.

Я зберігаю спокійний вираз і вдаю, що не вловила підтексту.

— Побачимо, пані Ядвіго, — відповідаю рівно.

Я не збираюся впадати за кавалерами — і вже тим паче не маю жодного бажання оцінювати Каміля Домбровського. Нехай цим займаються Тереза Замойська чи Луція Вельчек. Мені не цікаві завидні женихи, ні красені з маєтками й кіньми, ні ті, що грають на скрипці.

Хіба що один. Один, про якого я намагаюся не думати.

Але думки — вперта річ. Навіть коли не хочеш — думаєш. Навіть коли забороняєш собі — вони все одно повертаються.