Розділ 22. СОФІЯ

— Пропоную гру, — озивається Якоб, майже шепотом, але в голосі — іскорка виклику. — Чесність за чесність.

— Опусти мене на підлогу. Інакше закричу, — хитаю головою, намагаючись приховати, як шалено калатає серце.

— Справді? — в його голосі глузування. — Софіє, мушу тебе розчарувати: Ярина з Яном настільки захоплені одне одним, що їх не вивів би з рівноваги навіть землетрус. А твій крик — і поготів.

Його дихання лоскоче мою щоку, а долоні тримають міцно, але без грубості — з тією впевненістю, ніби він справді має на це право.

Хоча ні. Не має.

— Якобе… — починаю, але слова губляться десь між бажанням вирватися і не відпускати цього моменту.

— Правила прості, — каже він, нахиляючись ближче. Наші лоби майже торкаються. — Ми по черзі ставимо одне одному запитання. І чесно відповідаємо. 

— Навіщо тобі це? — питаю тихо.

— Щоб дізнатися, що ти від мене приховуєш, Софіє. І — дати тобі шанс дізнатися дещо про мене. Якщо вистачить сміливості, — його усмішка м’яка, але в очах блищить азарт справжнього гравця. Наче він уже знає: перемога буде за ним. Хоча… у грі “чесність за чесність” взагалі можлива перемога?

— І це все? Просто питання і відповіді?

— Якщо погодишся, я опущу тебе на підлогу, — спокійно каже. — Але май на увазі: не хитруй. Інакше вигадаю тобі покарання. Дуже винахідливе.

Я мовчу кілька секунд. Дивлюсь йому просто в очі. А тоді киваю.

— Добре. Граймо.

Якоб повільно ставить мене на підлогу. Його рухи — уважні, обережні, ніби я якась коштовна річ, що може розбитися. Потім він відсуває убік згортки тканин, які ми подіставали з верхніх полиць, скидає з себе сюртук і розстеляє його на підлозі під стіною, мов тонкий килим.

— Прошу, — з легким поклоном запрошує мене сісти. — Маю честь запропонувати найрозкішніше місце в усій коморі.

Я кидаю на нього скоса погляд, вагаюся… але врешті вмощуюсь поруч з ним.

— Дуже шляхетно з твого боку — пожертвувати власним одягом, щоб я мала де сісти, — бурмочу, втупившись кудись уперед, аби тільки не на нього дивитися.

— Я ж не варвар, фройляйн Софіє, — в його голосі грає усмішка. Він навмисно нахиляється ближче, провокуючи мене зиркнути на нього.

І я зиркаю. Усміхаюся у відповідь — мимоволі, не в силах стриматися. Він такий наполегливий...

Якоб це помічає — і, здається, тішиться ще більше.

— Питай першою, — киває. — Я відповім. Чесно.

Я не роздумую довго.

— Чому ти відмовляв мене від роботи з твоїм батьком? Це тому, що я дівчина?

— Одразу два запитання, Софіє. Бачу, гра тобі справді до смаку.

— Вони взаємопов’язані, — додаю, не відводячи погляду від його обличчя.

Усмішка Якоба повільно згасає, поступаючись серйозності.

— З моїм батьком… складно працювати, — озивається нарешті Якоб, відводячи погляд. — Хоч він і талановитий лікар, як наставник — буває нестерпним. У Відні деякі студенти навіть залишали навчання у нього, бо не витримували його тиску. Його вимогливість межує з жорстокістю.

Я витріщаюсь на нього. Важко повірити, що Якоб Вальдбург — з його манерами ніби весь світ йому винен — здатен хвилюватися за когось. Особливо — за мене. Навіть якщо прямо він цього й не каже.

До того ж, я й уявити не могла, що Ґустав Вальдбург — настільки суворий. Я завжди вважала його стриманим, уважним, відповідальним. На вечері в їхньому домі все здавалося таким бездоганним…  Тож почути, що батько Якоба — жорсткий і нестерпний наставник, здається майже немислимим.

— Як бачиш, — тихо додає він, знову ловлячи мій погляд, — справа зовсім не в тому, що ти дівчина. Навпаки. Ти справляєшся з усім напрочуд добре, Софіє.

— Це ти мене справді хвалиш? — зводжу брову. — Чи, може, Ярина щось підсипала в чай, і тепер усі ведуть себе не так, як зазвичай?

Якоб усміхається. Несподівано тягнеться рукою й ніжно загортає пасмо мого волосся за вухо. Його пальці ковзають по шкірі біля скроні — м’яко, майже нечутно, але від цього дотику по тілу біжать мурашки.

— Коли ми вперше зустрілися… що ти тоді подумала про мене, Софіє? — питає він.

— Що ти виглядаєш не надто охайно, — кажу перше, що спадає на думку.

— Ей, я тоді був злим! — добродушно обурюється він. — Батько підняв мене вдосвіта, змусив іти знайомитися з аптекарем, а я тієї ночі взагалі не спав. Мав повне право виглядати, як сорочка після дощу.

— Не спав, бо ходив у “Будинок троянд”. Знаю. Ти вже казав мені про це, — кидаю з докором, який виривається сам по собі. І відразу — пекуче відчуття всередині. Щоки спалахують, і я вже шкодую, що сказала це так гостро — ніби мені справді не байдуже. Ніби я маю право вирішувати, куди йому ходити, а куди — ні.

Та Якоб не віджартовується. Не ухиляється. Не ховається за звичною зухвалою усмішкою.

— Я не був у “Будинку троянд” з того часу, як ми почали працювати разом. 

Його зізнання застигає в повітрі між нами. Я не знаю, що з цим робити, тому поспішно змінюю тему:

— Коли я вперше побачила тебе в аптеці… — починаю, намагаючись не видати хвилювання, — я подумала, що заздрю тобі. Бо в тебе є те, чого в мене, мабуть, ніколи не буде — шанс навчатися в медичному університеті.

Якоб зітхає й опускає голову. Його плечі трохи осідають, ніби ті слова, що для мене звучать як мрія, для нього — обтяжливий тягар.

— Софіє… я б із радістю помінявся з тобою місцями, — каже тихо.

У його голосі — біль і гіркота. Ті, що не кричать голосно, а точать ізсередини. Наче освіта, престиж, батько-хірург — це не привілей, а мука. Не нагорода, а зобов’язання, що не залишає вибору.

— То чому ж ти цим займаєшся, якщо тобі не подобається? — питаю, трохи нахилившись уперед. Цього разу мені справді важливо почути правду. Не ввічливу відповідь, а справжню.

Але відповісти Якоб не встигає.

За дверима щось дзенькає. Звучить, наче впала чашка. Потім — кроки, голоси. І їх явно більше, ніж Ярина і Ян.