Розділ 21. СОФІЯ

Замість звичного запаху лаванди й троянди, якими пані Ганна щедро напахчує тканини, у майстерні  пахне м’ятою і корицею. То Ярина заварила чай і вмостилася з Яном за маленьким столиком біля вікна — наче це не вечір прибирання, а солоденька здибанка. Хоча, по суті, так воно і є.

Чи дивує мене її поведінка? Аж ніяк. Чи подобається це мені? Ні. Але мушу визнати: приємно бачити подругу усміхненою і справді щасливою, коли поруч Ян.

— Ми з тобою, Софіє, потім усе доробимо, — легковажно кидає Ярина, змахуючи рукою так, що ледь не проливає чай на рулон шовку поруч. Ян, хоч і зайнятий ловінням її погляду, встигає підхопити чашку.

«Потім» — це, звісно, означає «колись, якщо дуже пощастить». А залишки тканин, як лежали купою в темній комірчині ще з минулої ярмарки, так і лежатимуть. Хтось має усе перебрати, описати наявне й відкласти те, що ще придатне до роботи. І цей хтось, звісно ж, я. Бо Ярина надто зайнята Яном.

Але справа не може чекати. Коли прибудуть нові матеріали, пані Ганна просто не матиме, куди їх подіти.

До того ж саме Ярина сьогодні вмовила матір піти з роботи трохи раніше й зустрітися з подругами — запевняла, що ми з усім впораємось самі. Такий був план: залишитися вдвох у майстерні, розібрати комору і влаштувати дівчачий вечір.

А не вечір із Яном і Якобом.

Один удає, що п’є солодкий чай, а сам витріщається на Ярину, мов святий на ікону — тільки з куди менш благочестивими намірами. А другий ходить за мною, наче я помазана медом, а він — надто наполеглива бджола, якій ну конче треба мене ужалити.

Я беру олійну лампу — її полум’я одразу зіщулюється й починає тремтіти, наче відчуває, що я не в настрої для ніжностей. Йду до комори й ставлю її на низьку дерев’яну поличку біля стіни. Світло хитке, мерехтливе, відкидає химерні тіні на згортки тканин. 

Присідаю, витягуючи кілька рулонів з нижніх полиць. Тканина суха, але просочена запахом сирості — мабуть, довго пролежала в цій комірчині.

Просто чудово.

Позаду риплять дошки. Я не обертаюся — нема потреби. І так знаю, хто це.

— То з чого почнемо? — голос звучить надто спокійно і надто близько.

Якоб.

Стоїть за моєю спиною. Якщо я випростаюся, дихатиме мені просто в шию. Звісно, це навмисно. Йому подобається удавати, що не порушує жодних меж — і водночас робити все, аби мені було незручно.

Полум’я лампи здригається від протягу — двері досі прочинені. Якоб робить півкроку назад і тихо зачиняє їх. Я користаюся моментом, щоб підвестися — повільно, з показною байдужістю — і відступаю ближче до стіни. Лише щоб не стояти так близько до нього.

— Ти ж не серйозно зібрався мені допомагати? — скептично зводжу брову. 

— А чому ні? — каже він. — Тут набагато цікавіше, ніж пити чай і дивитися, як Ян милується Яриною, а Ярина сміється з кожного його жарту. 

В його очах спалахує темний вогонь — тихий, але загрозливий.

Я не хочу, щоб він був тут. Не хочу цієї напруги між нами, цього погляду, який чіпляється за кожен мій рух. Мені не затишно. Нехай іде звідси. 

— Якобе, я впораюся сама, — кажу рівно й тягнуся до згортка тканини на верхній полиці. Почати згори — розумніше, ніж знизу, як я планувала спершу: тут тканини легші. І головне — це дає мені змогу відвернутися. Не бачити, як він і далі уважно стежить за мною.

Може, поки я переберу верхній ряд, Ярина вже спровадить свого Яна — а з ним і Якоб піде. Без них обох стане вільніше дихати.

Я тягну згорток — той не зсувається. Ще раз. Сильніше. І даремно. Кілька рулонів із верхньої полиці зриваються слідом, летять із глухим звуком — просто на мене.

— Обережно! — Якоб встигає відштовхнути мене вбік і сам підхоплює тканинну лавину, ніби вона й справді нічого не важить. Рулони глухо вдаряються об його груди, один з них скочується до підлоги й розгортається.

— Здається, мені таки доведеться тобі допомогти, Софіє, — каже він із самовдоволеною усмішкою, яка, схоже, приросла до його обличчя. Вона не просто грайлива — вона провокує. Ніби випробовує мене на витримку.

Я не реагую. Усміхнутися йому у відповідь — це було б занадто.

Опускаю голову, мовчки підсуваю стілець до стелажу й обережно видираюся на нього, розправляючи спідницю. Так діставати тканини буде безпечніше.

— Я подаватиму, а ти складай он там, під стіною, — кидаю коротко, вже тримаючи в руках перший рулон. Обертаюся до Якоба.

— Слухаюсь, командирко, — жартує він, легко киваючи й приймаючи тканину з моїх рук.

Кілька хвилин ми працюємо мовчки. Я зосереджено тягнуся до кожного згортка, подаючи їх йому по одному. Наші пальці ледь торкаються — і щоразу Якоб ніби затримує цей дотик. Не надто помітно, майже випадково, але достатньо, щоб по шкірі пробігли мурашки.

Ще раз. Іще. І знову.

— Ти робиш це навмисно? — питаю, різко зиркнувши вниз.

— Що саме? 

— Оце, — я демонстративно простягаю черговий згорток, навмисно не торкаючись його руки. — Всі ці… випадкові дотики.

— Випадкові? — на вустах з’являється знайома усмішка. — А хто сказав, що вони випадкові?

Його погляд піднімається на мене знизу — уважний, зосереджений, ніби намагається щось прочитати в моєму обличчі. Я розгублено ковтаю, стиснувши пальцями край полиці, щоб втримати увагу на чомусь нейтральному. Але не виходить. Ця зухвала впевненість. Його усмішка. Сам він.

Я не маю права навіть припускати, що це може щось означати. Якоб знову дражнить мене, як завжди. І йому це блискуче вдається.

— У яку гру ти граєш? — питаю тихо. 

Він на мить зупиняється, піднімає брову, мов зважує щось. Повільно кладе згорток до стіни. А потім, не відводячи погляду, робить півкроку вперед — і раптово підхоплює мене на руки.

Я здригаюся, короткий подих виривається з грудей. Його руки — міцні, рухи впевнені, майже без зусилля він підлаштовує мене так, щоб наші обличчя опинилися зовсім близько. Очі — навпроти очей. Подих торкається моєї шкіри, обпалює.