Розділ 20. ЯКОБ

— Якобе, ти ще той засранець. Визнай — і, може, ми тебе пробачимо, — шкіриться Ян, розкинувшись за нашим улюбленим столиком у «Золотому Ґуральнику». Перехиляє келих вишнівки й витирає вуста серветкою.

Сол п’є узвар. Відвідувачів сьогодні небагато, тож він може дозволити собі кілька хвилин посидіти з нами.

— Це я, значить, засранець? — перепитую з удаваним обуренням, ковтаючи вишнівку. — А не ти, що обмотався довкола доньки кравчині, мов шовкова стрічка, і шепочеш їй на вушко солоденьке, знаючи, що восени щезнеш, наче нічого й не було?

Ян лише хитає головою — без каяття і без спростувань.

— Соле, ти ж у нас мораль і совість. Хто з нас гірший? — кидаю з іронією.

— А яка різниця? Ви ж мене все одно не слухаєте, — знизує плечима Сол і бере собі з миски жменю горішків.

— Ми тебе слухаємо, але не слухаємось, — підморгує Ян, доливаючи вишнівки мені й собі.

Я радий, що застав їх обох. Мені бракувало цих зустрічей — гострих жартів, сміху, відвертості, яку не зімітуєш. Добре знову сидіти за одним столом — наче й не було образ.

— Ярина знає, що я поїду. Я її не дурю, — каже Ян уже серйозніше. — Літо коротке, але хіба це причина відмовлятися від почуттів? Ми просто живемо — й беремо від життя усі солодкі миті. І все між нами — щиро.

— Ян Замойський, філософ і романтик, — хитаю головою. — Та світ, здається, і справді збожеволів.

Соломон усміхається й знову тягнеться до миски за горішками.

— А знаєте що? Тепер давайте з вами обома розберемося, — Ян відставляє келиха, потирає долоні, наче щойно сів вести важливі переговори. — Питання серйозне, тож не ухиляйтесь.

— Ти про що? — цікавиться Сол, спокійно, але з ноткою підозри.

— Зізнавайтеся: хто з вас поклав око на доньку аптекаря? — примружується Ян. — Питаю не з порожньої цікавості, а з практичної мети. На літньому ярмарку мені потрібен кавалер, що складе компанію Софії — бо Ярина буде поруч із нею. А я… скажімо так, маю трохи інші плани на Ярину. Веселіші. І менш публічні.

Я мовчу, відвернувши голову вбік. Якщо Солу справді подобається Софія — я не стану на заваді. Не тому, що звик поступатися, зовсім ні. А тому, що він мій друг. І я не з тих, хто бореться за жінку ціною дружби. Хоч це, чорт забирай, і буде непросто.

— Я допомагатиму родині біля ятки з випічкою та вином, тож увесь ярмарок буду зайнятий, — спокійно каже Соломон.

Я ледь помітно зітхаю. Відчуваю, як плечі трохи розслабляються — сам не помітив, як напружився.

Ян зиркає на мене з лукавою цікавістю — мовчки чекає реакції.

— До речі, мій батько взяв Софію до себе на практику, — кидаю, замість відповідати напряму.

— На практику? — здивовано перепитує Ян. — Твій батько взяв до себе жінку? Та ще й без офіційної освіти?

— Софія... — я зупиняюсь на мить, підбираючи слова. — Вона дуже здібна. Досконала до абсурду. Спокійна, точна, ввічлива — навіть коли сердита. Мій батько від неї в захваті, і…

Спотикаюсь на півслові. Занадто. Мене занесло далі, ніж планував.

— І, як я бачу, в захваті від доньки аптекаря не лише твій батько, — шкіриться Ян.

— Я такого не казав, — бурмочу, хоча вже сам розумію, що виглядає так, ніби спіймали на гарячому.

— Ні, не казав, — підкидає Соломон. — Але вихваляв її так, наче пісню під вікном співав. Можна було й просто сказати, що вона здібна, і твій батько це помітив.

Я куйовджу чуба, намагаючись не виглядати зніяковілим.

— Та не хвилюйся, друже, — не вгаває Ян. — Ми нікому не скажемо, що ти запав на доньку аптекаря.

— Я не запав на неї, — відказую занадто швидко.

— Соле? — Ян зиркає на Соломона, як на присяжного в суді.

— Та ясно, що запав, — знизує плечима той. — Навіть не знаю, кому більше не пощастило — Ярині чи Софії.

Двері ресторації відчиняються і всередину заходить кілька заможних євреїв. Їхній вхід супроводжується неголосним шарудінням і рухом поглядів. За шинквасом стоїть Іцхок Лейбович. Його хмурий вираз і пряма, нетерпляча постава не залишають сумнівів: синові час повертатися до роботи.

Сол киває й неспішно встає з-за столу.

— Мушу йти. 

Ми з Яном допиваємо вишнівку. Кілька хвилин сидимо мовчки — кожен занурений у власні думки, а тоді піднімаємось і виходимо надвір.

Кам’яна бруківка ще зберігає тепло після сонця, а повітря наповнене запахами печені, вина та диму з кухонь. За спиною лишається гомін ресторації, приглушений сміх і брязкіт посуду, що долинає крізь зачинені вікна.

— Ти в «Будинок троянд» продовжити вечір? — питає Ян, заклавши руки за спину й поглядаючи на мене з-під лоба.

— Це що, пропозиція? — примружуюсь, криво всміхаючись.

— Ні, — відмахується. — У мене є Ярина.

Я все ще не звик, що Ян, який зовсім недавно жив від пригоди до пригоди, тепер вимовляє ім’я Ярини так, ніби більше нікого у світі не існує.

— Я додому йду, — кажу, трохи опускаючи голову. 

Ян дивиться на мене з ледь помітною усмішкою. 

— Ти таки пропав, Вальдбургу.

— Це не через Софію, — відказую швидко. 

— А хіба я згадував Софію? — підловлює Ян, ляскаючи мене по плечу. — Ідемо краще прогуляємося. Моя карета неподалік, підкину тебе додому, якщо вже став такий благородний і ночами тепер сидиш удома.

Я знизую плечима — і ми вирушаємо. Карета справді чекає за рогом — не важка дорожня, а легкий міський екіпаж: спритний, маневрений, ідеальний для львівських вулиць. Ян першим стрибає всередину, кидає коротку команду кучерові. Я слідом піднімаюся на підніжку і вмощуюсь поруч — і колеса м’яко рушають.

Місто поволі поринає в сутінки. Ліхтарники рухаються вулицями, один за одним запалюючи світло, а вікна навколо гаснуть — мов очі, що стуляються перед сном.

— Попросив кучера звернути на Домініканську, — раптом каже Ян.

Я вже розтуляю рота, щоби пожартувати — мовляв, скоро й ночуватиме під вікнами кравецької майстерні. Але Ян нахиляється вперед, відгортає шторку й випереджає мене.