Розділ 19. ЯКОБ

Я чекав. День за днем. Чекав, коли Софія нарешті припуститься бодай найменшої помилки. Коли щось піде не так — рука здригнеться, або слово вилетить недоречне. І тоді мій батько зірветься. Скаже щось різке, отруйне, гостре, як лезо. Таке, що змусить її передумати. Втекти. Усвідомити, нарешті, куди потрапила — в пащу вовка, що не знає жалю. Побачить, що це не шлях до романтичної мрії, а щоденне випробування. Шпиталь, робота поруч із Ґуставом Вальдбургом — це не привілей, а випалювання характеру.

Мій батько, попри талант і досвід, попри беззаперечний авторитет у медичних колах, — учитель важкий. Він визнає лише сильних. Тих, у кому бачить стержень. А слабких ламає — швидко, безжально. Бо вважає: їхня присутність у медицині — небезпека для інших. Єдиний, хто став винятком із цього правила, — я. Він знає, що я в медицині чужий. І все одно вперся: син лікаря не має права відмовитись від покликання. І це моє прокляття. 

Перший тиждень її роботи з нами добігає кінця — і досі нічого катастрофічного не сталося. Софія виконує все бездоганно. Навіть більше, ніж від неї вимагається. Приходить раніше за всіх, лишається найдовше. Після прийомів мовчки прибирає: миє столи, витирає інструменти до блиску, перебирає й перекладає бинти — обережно, ніби це старовинні гравюри, а не лікарський дріб’язок. І робить це так, наче вже давно вважає цей кабінет своїм рідним. У жодній з практик мого батька я не відчував нічого подібного.

Я навмисно не допомагаю їй. Лише спостерігаю як вона тримає склянки з формаліном, як уважно складає шовкові нитки до коробки, як зосереджено впорядковує безлад, що ми лишаємо після кожного пацієнта. Я чекаю, коли вона розсердиться. Якщо не на батька — то хоча б на мене. Коли втомиться. Зламається. Усвідомить, що це — не для неї. Але вона не здається.

Батько на початку тижня дивився на мене з докором за мою байдужість, але скоро махнув рукою. Мовляв, якщо Софія витягує на собі все, то й чорт з тобою, Якобе. Займайся своїм байдикуванням. І я займаюся. Принаймні так простіше вдавати, що вона мене зовсім не цікавить.

Насправді ця дівчина не виходить у мене з голови. Я однаково сильно хочу, щоб вона припинила працювати з моїм батьком — і хочу бачити її щодня. Раніше я терпіти не міг лікарень і операційних. Але з нею все інакше. З нею — легше. Цікавіше. Приємніше.

Мені подобається спостерігати за її пальцями: тонкими, швидкими, впевненими. Вони майстерно накладають шви, тримають скальпель. А іноді, коли вона захоплюється чимось і не в силах тримати емоції в собі, її пальці мимоволі торкаються мого передпліччя. Софія зазвичай одразу відсмикує руку, ніби боїться, що я її відштовхну, або думає, що дозволила собі зайве. Я ж роблю вигляд, що не помічаю нічого. Хоча насправді... я б хотів, аби вона торкалася мене постійно.

Я не можу їй сказати, що вже майже пропав. Не можу зізнатись, наскільки сильно вона мене зворушує, коли опиняється поруч. Бо тоді все стане ще заплутанішим. А я і так уже не даю собі ради з почуттями. Я тону в ній. У її очах. У тіні її усмішки. У кожному ненароком вкраденому дотику.

****

У суботу ми мали мати вихідний, але батько все одно тягне нас із Софією до себе в практику — якийсь заможний купець примудрився наробити дурниць через ревнощі й прийшов із глибоким порізом на передпліччі. Каже, розбив вікно у власному будинку, бо запідозрив дружину в зраді. Не надто розумний спосіб дізнаватися правду... Міг би вже, зрештою, пожбурити камінь або скористатися чимось менш травматичним, ніж власне тіло. В результаті — жодного коханця не виявив, зате залишився з раною на згадку: глибокий поріз уздовж м’яза, стільки крові, що батько спершу запідозрив пошкодження артерії. На щастя, обійшлося.

Коли я вперше глянув на закривавлену руку купця, то ледь стримався, аби знову не повторити свій ганебний подвиг із блюванням. На щастя, пригадав про ту пляшечку, яку дала мені Софія. Тепер ношу її, як талісман. І коли вона не бачить — крадькома використовую. Цікаво, чи відчуває вона на мені запах, який створила власноруч?

Батько уважно оглядає пацієнта, а тоді киває — мовляв, упораєтеся самі. Доручає роботу нам із Софією, не відходячи далеко й пильно стежачи за кожним рухом. Я витягую дрібні уламки скла з рани, а вона береться до зашивання. Працює зосереджено й старанно. Коли накладає останній стібок і обрізає нитку, я раптом усвідомлюю, що весь цей час не дихав — просто дивився на неї.

— Готово, — спокійно каже Софія.

Я простягаю їй чисту лляну серветку, складену вчетверо, і смужки бинта — ще теплі від прасування, з ледь вловимим запахом спирту й праски. Вона приймає їх мовчки і починає перев’язувати руку пацієнта: спершу прикладає серветку до шва, потім обережно обмотує бинт навколо передпліччя, фіксуючи його рівно, без поспіху, натягуючи з потрібною силою, щоб не перетиснути.

— Гарна робота, — виривається з мене майже несвідомо.

Мій батько і Софія синхронно витріщаються на мене з подивом. Щиро кажучи, сам би на їхньому місці здивувався — це ж уперше я сказав Софії щось добре про її роботу. І сказав щиро. Навіть сам не чекав від себе такого.

 — Дякую, — відповідає вона коротко.

Уже за мить її руки знову в русі — дезінфікує ножиці, розкладає інструменти, витирає стіл. Кожен жест точний і зібраний. Закінчивши, вона швидко прощається з нами і випурхує надвір, мов метелик до світла й тепла, притискаючи до грудей свою сумку.

Я проводжаю її поглядом. Хочеться кинутися слідом, наздогнати, взяти за руку і просто йти поруч. Без жодного плану — просто пройтися містом, пригостити її чимось... шматком маківника, сирником з родзинками чи кавою з вершками й корицею. Але я навіть не знаю, що вона любить.

Зітхаю, проводжу рукою по волоссю, ніби стираючи з себе цей раптовий імпульс.

 — Повернуся додомк пізно, — кидаю батькові, не чекаючи відповіді, і виходжу.