Розділ 18. СОФІЯ

У місті ще тримається вранішня прохолода — тіні будинків лягають довгими смугами на бруківку, а в повітрі витає терпкий запах нагрітих кам’яниць, свіжого хліба з пекарень і легкий дим, що долітає з базарної площі. Каміння під ногами ще не встигло прогрітися від сонця, а кожен мій крок лунає чітко й рішуче.

Я виходжу з дому трохи раніше, ніж треба — ще маю забігти до аптеки й забрати замовлення для пана Вальдбурга. Та й узагалі, не можу всидіти на місці. Сьогодні мій перший день у його практиці. І водночас — перший день, коли доведеться працювати поруч із Якобом. Ніколи б не подумала, що один із найщасливіших днів мого життя може водночас виявитися одним із найнервовіших. Але, як виявляється, що й таке може бути.

Практика пана Вальдбурга розташована на вулиці Краківській — у старій кам’яниці з облупленими стінами, зате з високим, ошатним порталом*, що ще зберігає сліди колишньої величі. Усередині прохолодно. У повітрі змішалися запахи мила, оцту, старого дерева й заліза. Простора приймальня освітлюється великим вікном, а далі, у глибині, — операційна. Тут усе стримане, впорядковане — як і сам пан Вальдбург. На стінах — полиці з фаянсовими банками, металевими інструментами, скляними трубками й пінцетами в дерев’яних футлярах. Поряд — тазики, глечики з водою, серветки з вибіленого полотна, акуратно складені.

Я оглядаю все з цікавістю, озираюся, намагаючись збагнути, що робити далі. Судячи з тиші — тут ще нікого немає. Але ж двері були відчинені… отже…

Я ще не встигаю завершити цю думку, як позаду лунає різкий звук — короткий стукіт кулака об стіну. Я здригаюся.

Якоб.

Він стоїть, спершись плечем об одвірок. Волосся — недбало зібране назад, рукави сорочки закочені, на ньому медичний фартух, а на пальцях — ледь помітні сліди йоду чи чогось подібного. Погляд — холодний, трохи іронічний, наче й досі не розуміє (чи робить вигляд), що не розуміє, чого я тут.

— Отже, ти таки не послухалась моєї поради не працювати з моїм батьком, — зітхає Якоб тоном людини, що змирилась із неминучим, але все одно не може втриматись, аби не вколоти. Голос рівний, та в ньому обурливо поблажлива нотка.

От же вміє зіпсувати настрій ще до того, як день по-справжньому розпочався.

— Я не дозволю тобі спаскудити мені роботу, — кидаю, підходячи ближче. У руках — згорток із аптечним замовленням. Я тицяю його йому в груди. — Тримай. І звикни до думки: я нікуди не подінуся.

Якоб бере пакунок. Його пальці мимохіть торкаються моїх — коротко, але достатньо, щоб я це відчула. Він усміхається. Не зухвало — швидше так, ніби все вже вирішено. Усмішка капітуляції… в якій, однак, щось не дає розслабитися. Наче всередині ховається ще один хід.

— Не обіцяй того, чого не зможеш виконати, — мовить, не зводячи з мене очей.

Я кліпаю, не зовсім розуміючи, до чого він веде.

— Я про твої слова, — уточнює з ледь помітною насмішкою. — Що ти нікуди не подінешся від мене.

Я знаю, що він глузує. І все ж — жар миттєво пробігає щоками, видаючи мене з головою.

— Де пан Вальдбург? — різко змінюю тему.

— У пацієнта. Післяопераційний огляд. Має скоро повернутися, — відповідає Якоб і підходить до шафки біля стіни. Відчиняє дверцята, дістає чистий фартух і простягає мені. — Це для тебе.

Я беру фартух — пальці трохи тремтять. Тканина шорстка, добряче зношена, і сам фартух — явно чоловічого розміру. Коли намагаюся його вдягти, він сповзає з плеча, а зав’язки волочаться по підлозі. Я плутаюся.

— Дозволь, — тихо каже Якоб і вже за мить опиняється за моєю спиною.

Я завмираю. Його руки впевнено знаходять стрічки, легко перехрещують їх на моїй талії й зав’язують вузол.

— Готово, — шепоче він, надто близько до мого вуха.

Моє дихання на мить збивається. Він відходить на крок, наче нічого й не було, — знову у звичній, майже безтурботній манері.

Я ще стою на місці, не поспішаючи рухатись. Дивлюсь на нього, спантеличена, намагаючись зрозуміти логіку його вчинків. Якщо така взагалі існує.

Якоб озирається й ловить мій погляд. Піднімає брову.

— Подобається на мене дивитись? — питає він із впевненою усмішкою, яка, певно, вже допомогла йому звабити щонайменше пів Львова.

— Ну, ти й самозакоханий.

— Є трохи, — знизує плечима, наче це не вада, а приємна прикмета характеру.

Я вагаюся лише на мить, а потім дістаю з кишені маленьку пляшечку зі світлого скла. Це одна з моїх улюблених композицій: насичений кипарис, ледь вловима лаванда, крапля гіркого апельсина… і крапля пачулі — саме вона додає тієї глибини й оксамитової прохолоди, мовби запах ховає в собі таємничість. Чомусь мені здається — ні, я впевнена: саме цей аромат пасуватиме йому.

— Це тобі, — простягаю пляшечку.

Якоб бере її обережно, з ледь помітною підозрою.

— Що це? Зілля для покори? — кидає з іронією.

— Ні. Від надмірної чутливості до запахів, — відповідаю рівно. — Стане в пригоді. Можна нанести кілька крапель на зап’ястя чи за вуха. Цей аромат переб’є лікарняні запахи.

Він мовчить. Дивиться на мене уважно. Занадто уважно.

— І чому, на твою думку, мені це потрібно? — його голос уже не глузливий, але холодний.

— Бо я пам’ятаю, — тихо кажу. — У шпиталі, того разу... Тобі стало зле. Ти вибіг. І…

Я не встигаю закінчити.

— І добряче поблював, — підхоплює він, не відводячи погляду. — Ясно. І ти подумала, що я настільки жалюгідний, що мене може врятувати твоя ароматна пляшечка.

— Ні, я так не думала, — м’яко заперечую. Не розумію, чому він раптом так завівся. Ну стало йому недобре — з ким не буває?

Якоб мовчить. Тримає пляшечку в руці, перекочує її між пальцями. Вдивляється в рідину, ніби я простягнула йому отруту.

Я ступаю крок уперед і рвучко висмикую пляшечку з його руки.

— Якби я знала, що ти влаштуєш з цього трагедію, ніколи б не робила цього для тебе, — фиркаю ображено. 

Та не встигаю я й рушити, як він хапає мене за зап’ясток. Тримає обережно, але впевнено — не дає просто відійти. Я мимоволі стискаю пальці в кулак, не бажаючи віддавати те, що він щойно відкинув, наче воно йому огидне.