Розділ 17. СОФІЯ

Мій батько не в захваті від того, що пан Вальдбург запропонував мені допомагати йому з хворими й учитися в нього. І хоча йдеться лише про кілька днів на тиждень, і той навіть обіцяє мені платню, батькове чоло одразу насуплюється — так само, як завжди, коли мова заходить, як він каже, про «Софієні забаганки». Та я не збираюся відступати. Можливість працювати поруч із таким знаним лікарем, як пан Ґустав Вальдбург, — це не просто почесно, це шанс, який випадає раз у житті. Особливо — жінці, яка мріє про медицину. Жодне застереження, жодна батькова заборона, жоден поганий знак не здатен змусити мене відмовитися. Я вчеплююся за цю нагоду, як голодна за останній окраєць хліба — затято, з тихим відчаєм, що палає глибоко всередині. І, зрештою, батько, хоч і не без бурчання, приймає це: дозволяє мені ходити до шпиталю та до приватної практики пана Вальдбурга.

Я маю розпочати вже з наступного тижня, і все було б прекрасно… якби пан Вальдбург не вирішив, що для повного «взаєморозуміння» з моїм батьком слід провести розмову у неформальній атмосфері — за вечерею. Він запрошує нас усіх до себе. Якби я могла відмовитися — зробила б це не вагаючись. Але розумію: на кону надто багато. Тож, із важким серцем, я вдягаю свою звичну сукню — з темно-синього лляного полотна, з довгими рукавами й гладкими манжетами. Ліф — простий, без жодної прикраси, а виріз я прикриваю тонкою білою фішшю*, як заведено в порядних дівчат. Жодних стрічок, ані біжутерії — лише вузький пасок на талії, що тримає форму. Я прагну виглядати зібраною й серйозною. І лише руки трохи тремтять, видаючи мій неспокій.

А хвилюватися справді є через що. Я боюся, що батько скаже щось різке, розкритикує умови або захоче нав’язати свої. Боюся, що пан Вальдбург передумає. Але найбільше я боюся, що там буде Якоб. Його яструбинний погляд, який вишукує в мені слабке місце. Його саркастична напівусмішка, за якою ніколи не вгадаєш — це жарт, зневага чи щось іще. І його дивна здатність виводити мене з рівноваги — без жодного зусилля. Я не впевнена, чи він узагалі буде вдома — може, й знайде собі ліпше товариство. Але страх усе одно сидить у мені.

Коли ми переступаємо поріг дому Вальдбургів, мені щемить у грудях так раптово, що я ледь не втрачаю рівновагу. Добре, що мама вчасно підтримує мене під лікоть. 

Я роблю вдих — глибший, ніж треба, — і намагаюся вирівняти дихання. Потім повільно озираюся, вдивляючись у простір довкола.

Вітальня Вальдбургів — простора й світла, зі стелею під самісіньке склепіння та стриманою атмосферою. Ряд вузьких, високих розпашних вікон із важкими шторами кольору гіркого шоколаду тягнеться вздовж однієї зі стін. За шибками тремтить блякле світло рідкісних ліхтарів, які запалюють лише в центрі міста. Ліпнина під самою стелею, поліровані меблі з темного дерева, жодного зайвого декору. На підлозі — турецький килим приглушених відтінків. На стінах — кілька картин у темних тонах: біблійні сцени й пейзажі, в простих, але добротних рамах.

Усе довкола виглядає коштовно й бездоганно — але холодно. Без тепла, без домашності. Тут панує порядок та лікарська точність.

У центрі кімнати стоїть пан Вальдбург. Поруч із ним — хлопчик, на вигляд років десяти. Чорне, хвилясте волосся — таке саме, як у Якоба, але акуратно зачесане, без жодної неслухняної пасемки. Сорочка зі щільного полотна, високий комірець, застібнутий до останнього ґудзика, і погляд — зосереджений, уважний, геть не дитячий.

— Дозвольте познайомити вас із моїм молодшим сином, Міхаелем, — каже пан Вальдбург.

Міхаель чемно вклоняється, а потім — без тіні збентеження — підходить до Катрі, яка стоїть, притулившись до маминої спідниці, і щось тихо їй каже. Так, ніби вони давно знайомі.

Усі мимоволі витріщаються на них із подивом. Я переводжу погляд на маму, й вона з легким усміхом киває:

— Ми якось гуляли площею з Катрею — кілька днів тому. Зустріли пана Якоба з Міхаелем. Діти встигли заприязнитися.

Мама тепло дивиться на Міхаеля, а тоді обертається до пана Вальдбурга:

— У вас чудові сини, — каже зі щирим захопленням. — І розум, і манери — рідкісне поєднання.

Пан Вальдбург ледь встигає подякувати, як ліворуч тихо рипають двері. Усі погляди мимоволі звертаються в той бік.

З кімнати виходить Якоб.

Його вбрання — бездоганне. Темно-синій камзол, рівно зав’язана хустка, вишуканий жилет у тон, високі чоботи, начищені до блиску. Волосся, як завжди, трохи скуйовджене — мов навмисне порушує ідеальну зовнішність. Щодо одягу — визнаю, моє перше враження було хибним. Він не неохайний. Просто вбирається, коли хоче. І вміє це робити не гірше за наймоднішу панянку. А от щодо всього іншого — я не помилилася. Він гірший за хитрого лиса, що крадеться до курника серед ночі.

На обличчі Якоба — хижа усмішка, яка ніколи не віщує нічого доброго.

Я миттєво відводжу погляд.

— Сподіваюся, я не спізнився, — озивається він легко, невимушено.

Якоб вітається з усіма — з моїм батьком, мамою, Катрею. А мене залишає наостанок. Навмисне. 

Він підходить ближче, зупиняється просто навпроти мене й чемно, без надміру, робить легкий уклін — саме такий, як належить при вітанні в пристойному товаристві.

— Фройляйн Софіє, радий зустрічі, — мовить спокійно.

Але його погляд говорить інше. Він палає — і точно не від радості. У ньому темна, колюча іронія, від якої мене щоразу кидає то в жар, то в кригу. Наче він тільки й чекає, коли я здригнуся — аби посмакувати мить мого зніяковіння.

У кімнату заходить жінка середнього віку у лляному фартусі й скромному каптурці — її хода швидка, але не метушлива.

— Вечеря готова, — звертається вона з легким німецьким акцентом до пана Вальдбурга.

— Дякуємо, Ґертрудо, — відповідає він, ледь киваючи. — Прошу до їдальні, — додає, запрошуючи жестом.

Ми переходимо до сусідньої кімнати. Стіл накритий без надмірної розкоші, але зі смаком: біла  скатертина, тонка порцеляна, срібні прибори, кришталеві келихи. Усе виглядає стримано й гідно. Ми займаємо свою місця без зайвих церемоній.