Розділ 16. ЯКОБ

Щойно я нарешті зупиняюсь на жилеті — темно-синьому, з тонкою срібною вишивкою по краях, що сидить на мені як влитий, — двері до моєї кімнати розчиняються з поштовхом. Без стуку, звісно. Якщо йдеться про мене чи Міхаеля, то для батька ця форма ввічливості давно стала марною церемонією.

— Якобе, сьогодні ввечері нікуди не йди, — кидає він від порогу.

Я не обертаюсь. Ще раз оцінюю свій вигляд у дзеркалі: хустка лежить рівно, жилет — ідеально, загальне враження — цілком схвальне.

— Це все? — питаю рівним голосом, не змінюючи виразу обличчя. — Чи буде ще щось про синівський обов’язок, шляхетну стриманість і високу місію роду Вальдбург?

— Я серйозно, Якобе. Вечір ти проведеш вдома.

Я повільно обертаюсь.

— Запізно, тату. Мені давно не п’ять. І на сьогодні в мене вже є плани. Приємні і непохитні: розважитись, розважитись — і, як ти, мабуть, здогадуєшся, — ще раз розважитись.

Я не відмовляю собі в задоволенні трохи його подражнити. Він же годинами мучить мене у своїй операційній — то чому б не відповісти тим самим? Тим паче, нічого з ним не станеться, якщо посидить сам ще один вечір. Зрештою, так навіть краще — йому завжди найліпше з самим собою. Так було завжди.

Усі навколо — не рівня. Навіть сини.

Часом я взагалі не певен, чи цей чоловік хоч раз у житті любив когось більше за себе. Хочеться думати — матір. Але й у тому я не впевнений.

— Скасуй ці плани. Я запросив на вечерю аптекаря Михайлюка з родиною.

Я завмираю.

— Аптекаря Михайлюка з родиною? — перепитую, сподіваючись, що це просто прикре непорозуміння.

Це точно якийсь невдалий жарт. Бо навіщо моєму батькові запрошувати до нас родину аптекаря? Він ніколи не виявляв особливої приязні до аптекарів — як, зрештою, і до більшості лікарів. Колеги для нього — холодні інструменти, а не теплі співрозмовники.

Тож звідки раптом ця підозріла гостинність? І чому саме тепер?

Мене накриває тривога — різка, колюча, схожа радше на страх, ніж на обурення. Бо це означає лише одне: моя головна проблема сьогодні прийде сюди. 

Я успішно уникав Софію після того випадку в шпиталі. Але якщо вона сидітиме за нашим столом... тут, у нашій їдальні... я не зможу вдавати, що її нема. Я сидітиму осоромлений, а вона дивитиметься на мене своїми неможливо синіми очима — спокійно, можливо з переможним вогником, а може й із зневагою. Я знаю, вона не пропустить моменту, щоб скористатися тим, що побачила. Можливо, вона вже це зробила.

Прокляття.

— Так, Якобе, ти все правильно зрозумів, — спокійно каже батько. — Ми вечерятимемо з Михайлюками.

— Тобто ти вечерятимеш, — уточнюю я. Мій тон рівний, хоча всередині все кипить. — Що б ти там собі не запланував, моя відсутність — найкраще рішення. І для тебе, і для мене. Я не хочу цієї вечері.

Батько кілька секунд мовчки дивиться на мене — рівно, здавалося б, незворушно. Але я знаю: його спокій — це не тиша, а натягнута тятива. У його випадку тиша ніколи не буває просто тишею. Якщо вона не для хворих — то вона загроза.

— Якобе, ти мене не чуєш, — нарешті каже він, голосом, що зберігає зовнішній спокій, але вже звучить жорсткіше. — І змушуєш мене вдатися до крайніх заходів. Якщо й далі поводитимешся негідно, я прийму їх без вагань.

Я гірко всміхаюсь.

— Крайні заходи? Я вже стільки твоїх крайніх мір перетнув, що перестав їх рахувати. І перестав зважати.

— Чхати ти хотів, так? — обурення батька глибшає. — А на Міхаеля тобі теж чхати?

Це змушує мене замовкнути.

— Бо якщо так, — продовжує він уже без натяку на гідність, з чіткою погрозою, — я відправлю його до Констанца. До мого брата. Там він житиме, там навчатиметься. І ти більше не бачитимеш його щодня. 

На мить повітря стає важчим за свинець. А потім у мені щось рветься.

— Ти не посмієш!

— А ти перевір, — каже він тихо, але кожне слово — наче рана в серце.

— Ти кляте чудовисько, — шиплю. — Міхаель так старається тобі догодити, а ти… Замість бодай краплі похвали — готовий відіслати його кудись, ніби він тобі не син, а речі, від яких можна позбутися.

— Якобе, досить! — різко обриває він. — Вгамуйся. І будь готовий до вечері.

— Навіщо? — випалюю. — Навіщо тобі ця вечеря? Що тобі з того, що я сидітиму за столом і вдаватиму, ніби все гаразд?

Він дивиться на мене спокійно, навіть трохи зневажливо. Наче йдеться про очевидне, яке я чомусь не можу збагнути.

— Це акт вдячності. Софія блискуче впоралась у шпиталі з тим, на чому спіткнувся ти. Вона вправна. Старанна. Надзвичайно уважна.

Я не вірю своїм вухам. Від нього — це звучить як щедрий дощ у пустелі. Я, його син, ніколи не чув нічого подібного. А тут — така відверта похвала. Можливо, іншим вона здалася б дрібницею. Але з вуст Ґустава Вальдбурга — це вже майже захоплення.

— Я запропонував Софії приєднатися до моєї практики. Допомагати з пацієнтами й у шпиталі. Вона погодилася. Але все ж я хотів би обговорити це з її батьком.

У мене буквально відвисає щелепа.

— Ти... запропонував їй? Софії? Працювати з тобою? Але ж у тебе вже п’ятеро помічників — студентів, яких ти сам відібрав і сам же навчаєш... Тобі їх мало?

— У неї талант, Якобе. Сила волі. Холодна голова. Швидка реакція. Вмілі руки. Якби в тобі було бодай щось із того, що є в цій дівчині, ти міг би стати великим лікарем.

Я не можу підібрати слів. Лише дивлюсь на нього — цього не може бути. Він і справді вирішив узяти Софію собі в помічниці?

Ні. Я не дозволю цього.

Я не хочу, щоб вона щодня була поруч. Щоб бачила кожну мою помилку, кожну поразку — і мовчки насолоджувалась тим, як я падаю все нижче. Її присутність стане випробуванням, якого я не витримаю. Я не зможу триматися, знаючи, що вона бачить мене слабким.

— Вона заважатиме і відволікатиме, — кажу, намагаючись звучати розважливо. Підсунути батькові раціональний аргумент — ніби йдеться не про мене, а про ефективність усього процесу.