Розділ 15. СОФІЯ

Притискаю кошик до себе — усередині ще теплі, духмяні медівники від мами — і піднімаюся знайомими сходами на другий поверх. Унизу — батькова аптека: запах настоянок, тиша і порядок. А тут — зовсім інший світ: нитки, мережива, викрійки, клапті тканин і ледь чутний дівочий спів.

Двері до «Майстерні Ґрація» прочинені, і звідти доноситься м’який шелест шовку, дзенькіт ножиць і голос Ярини — вона щось наспівує собі під ніс, дзвінко, як ранкова пташка, хоча вже майже полудень.

— А я вже думала, ти забула про мене! — подруга виглядає з-за дверей з широкою усмішкою на обличчі. На її щоках грає рум’янець, у руці — шпилька, а на фартусі — ще свіжа пляма від крейди.

— Я принесла солодкі гріхи до чаю, — кажу, підморгуючи й показуючи на кошик.

— Якщо їх пекла твоя мама, то я грішитиму без жодних докорів, — сміється вона й запрошує мене всередину.

Ярина ставить воду грітися на жарівку* — мідний чайник уже стоїть над вугіллям. Виймає глиняну баночку з травами: пелюстки мальви, сушена м’ята, трохи листя чорної смородини. Її мама знається на травах і квітах, уміє поєднувати їх в ароматні і дуже смачні чайні суміші.

— Ти сідай, я зараз, — каже вона, метушливо поправляючи серветку на столі.

Я вмощуюся на лавці біля низенького дерев’яного столика. Все накрито просто, але з турботою: свіжа паляниця, домашній сир, загорнутий у лляну серветку, трохи брусничного повидла. Я додаю до цього полуденка медівники й кілька рум’яних яблук, які принесла з собою.

Ярина повертається з глиняними горнятками та глечиком, з якого підіймається легкий пар. Сідає поруч. Ми їмо повільно, розслаблено. Вона розповідає про вибрики пані Вельчек, якій уже втретє перешивають спідницю — бо «мода, бач, змінюється просто під час примірки», — і про нові тканини з Відня, що розходяться ще до того, як потраплять на полиці. Загалом, справи у них з матір’ю йдуть на диво добре. І це справді тішить.

Ярина замовкає, відставляє тарілку вбік і зітхає. Пальці ковзають по подолу фартуха — повільно, розсіяно, ніби вона шукає правильні слова.

— Я бачуся з ним, — каже майже пошепки. — З Яном. Ми зустрічаємося, Софіє.

Моє серце стискається. Я кладу недоїдений шматочок яблука назад на тарілку й дивлюся на неї — серйозно, майже тривожно.

— Ох, халепа... — зривається з уст раніше, ніж встигаю себе стримати.

Ярина кліпає, не розуміючи.

— Пробач. Просто... я хвилююся за тебе. Ви не зможете бути разом, Яринко. Як тільки почнеться навчання — він поїде до Кракова, а ти залишишся тут. І що тоді? Що буде з тобою?

— Я думала, ти порадієш за мене... — шепоче вона, і в її очах проступає образа.

Я тягнуся до її руки — лагідно, обережно, як до чогось крихкого.

— Квітко моя, я справді радію, коли тобі добре. Щиро. Але ця історія з Яном... вона не принесе вам спокою. Я просто не хочу, щоб тобі розбили серце.

Ярина не відводить погляду. Пальці стискають серветку, але голос звучить рівно — трохи тихіше, та все одно впевнено:

— Ти не розумієш, Софіє. Навіть якщо він поїде до Кракова — ми все одно бачитимемось. Хоч час від часу. Він писатиме мені, і я — йому. Це ж не кінець світу. Ми впораємось. Я вірю в це.

Я скептично кривлю губи й нахиляюся ближче:

— Ти справді в це віриш?

Ярина мовчить. В очах і далі впертість, але в глибині вже тремтить щось крихке — як полум’я, що може згаснути від найменшого подиху.

Я зітхаю. Не хочу ранити її, але краще гірка правда тепер, ніж розбите серце згодом.

— Навіть якби все було саме так, як ти кажеш... Ти забуваєш про головне. Пан Станіслав Замойський ніколи не дозволить вам бути разом. Він не віддасть сина за доньку кравчині. На Яна чекає Краків, університет, нове життя. А твоє — тут, Ярино. У Львові.

— Ян довчиться і повернеться, — хапається за кожну тінь надії подруга. — Він казав, що хоче жити тут.

— Ярино, ти справді певна, що його почуття настільки сильні? Що він готовий піти проти батькової волі?

— Я кохаю Яна. І він мене також, — відповідає вона, і в очах з’являються сльози.

Я не сумніваюся в її почуттях. Але щодо Яна — впевненості не маю. І саме тому мушу запитати:

— А він сам тобі це казав? Що кохає тебе? Що не залишить? Що забере з собою до Кракова? Хоч щось із цього?

Ярина вагається. Її пальці мимоволі починають крутити край серветки. Очі опускаються — мов вона шукає візерунки на столі, а не слова.

— Він... — тихо починає вона. — Казав, що я найвродливіша дівчина, яку він будь-коли бачив. Що мої вуста — мов п’янке вино. Що не може відірвати від мене погляду…

Її голос стихає, але в ньому ще бринить надія. Вона дивиться на мене, ніби ці слова самі по собі — вже доказ.

Я ледь усміхаюся. Гірко.

Кохання — як настоянка беладонни: кілька крапель збуджують серце, а надто велика доза — паралізує волю.

— Я не сумніваюся, що Ян Замойський уміє лити мед у вуха дівчатам. І, мабуть, вправний у всіляких любощах — у цьому я теж не маю жодного сумніву. Але це, Яринко, навіть близько не те саме, що зізнатися в коханні. Не те саме, що пообіцяти залишитися. Або взяти за руку й сказати: «Поїхали зі мною».

Ярина відводить погляд, але відповісти не встигає — у дверях з’являється пані Ганна. На обличчі — втома, змішана з легким задоволенням після вдалої роботи.

— А ви, бачу, вже обідаєте без мене, — усміхається вона й вмощується поруч, тягнеться до медівника. — У місті сьогодні всі тільки й говорять про ярмарок.

Ми з Яриною швидко обмінюємось поглядами й намагаємось усміхнутися, ніби нічого не сталося. Ярина пересуває до мами тарілку, а я відпиваю чай, тримаючи горня двома руками, щоб приховати вираз обличчя.

— Кажуть, на Площі Ринок готують великий літній ярмарок, — ділиться пані Ганна. — З музиками, вогнями, забавами, приїжджими торговцями... Якщо не буде дощу, обіцяють навіть танці просто неба.

Я зітхаю. Танці тепер нагадують про бал у Замойських — а ті спогади зовсім не гріють.