Розділ 14. ЯКОБ

Якщо раніше я думав, що найбільший мій промах — це той клятий бал … то я гірко помилявся. Бо справжній провал — і навіть це слово звучить занадто м’яко — стався сьогодні. Те, що трапилось, було не просто прикрою несподіванкою. Це був сором. Ганьба. І донька аптекаря все бачила. Ледь не знепритомніти від запаху ліків і крові, а потім ще й виблювати в операційній — от де вершина мого приниження. Прокляття. Я перевершив самого себе. Жалюгідне, смішне й огидне видовище: син знаного лікаря і сам майбутній лікар (хоча я сподіваюся, що цього не станеться, і я знайду спосіб уникнути цієї долі) не здатен витримати кількох хвилин поруч із хворим.

Мені й раніше випадало допомагати батькові: тримати інструменти, подавати бинти, стежити, запам’ятовувати. Я мовчки справлявся з цим. Стискав зуби, тримався, удавав, що все гаразд. Потів  ішов блювати нишком, де мене ніхто не бачив. А сьогодні… Сьогодні все зламалось. Запах видався різкішим, вигляд — гіршим, а я — слабшим. 

Софія побачила не спадкоємця поважного прізвища, а зляканого хлопчиська. І тепер… тепер вона може обернути цю мить проти мене. Ненавиджу почуватись слабким перед кимось, особливо перед нею. Її присутність забирає занадто багато місця в моєму житті, і я не знаю як цьому завадити. 

Я вриваюся у наш будинок, і, як завжди, його майже нудотна тиша та холод зустрічають мене. Тиснуть і не дають дихати. Я відчуваю себе тісно у власній шкірі, немов хочу її зірвати, як зіпсований одяг. Сходами біжу нагору, не чуючи нічого, окрім шаленого гулу власного серця. Без стуку відчиняю двері в кімнату Міхаеля. Брат сидить за письмовим столом, схилившись над фоліантом. Навпроти нього — пан Готтліб, у темному камзолі, зосереджений, погляд ковзає рядками фоліанта. Вони читають латину. Міхаель вимовляє латинський текст із виразною старанністю:

— Virtus est habitus electivus in mediocritate consistens…*

Його голос обривається, коли він помічає мене у дверях.

— Frater**? — підводить голову, розгублено, з олівцевою зморшкою на лобі.

Я кілька секунд стою нерухомо. Не знаю, чи на обличчі видно ту бурю, що вирує в мені від самого ранку. Але Міхаель одразу щось відчуває — хмуриться й відривається від навчання, зосереджено вдивляючись у мене.

— Пане Готтлібе, дякую. На сьогодні досить. Урок завершено. Вам заплатять, як завжди, — мовлю рівним тоном, даючи зрозуміти, що йому вже час.

Учитель на мить завмирає з напіввідкритим ротом — ніби хоче щось сказати, але передумав. Його погляд ковзає від мене до Міхаеля, тоді знову до мене. Повільно киває — з ледь помітною ноткою несхвалення.

— Як бажаєте, пане Якобе, — відповідає сухо. — Продовжимо завтра.

Він мовчки збирає речі й виходить, залишивши по собі лише ледь вловимий запах чорнила.

— Якобе, — тихо каже Міхаель, — батькові це не сподобається.

— Переживе, — відказую, — Ходімо.

— Куди? — озивається він, усе ще не встаючи з-за столу.

— Туди, де не пахне ліками, не треба зубрити латину і можна бодай трохи розважитись, — намагаюся звучати бадьоро. Насправді це мені зараз більше потрібно провітритись — відчути щось хороше, щоб заспокоїтись і зібрати себе докупи. Заради Міхаеля. Я йому потрібен. І саме тому не маю права все просто кинути — нагадую собі знову.

Міхаель знімає окуляри, обережно зиркає на мене. Мовчить, але я бачу — щось уловив. Розуміє: трапилось щось важливе й неприємне. 

— Добре, — каже нарешті. — Але... ти точно хочеш піти зі мною? Можеш із кимось із своїх дорослих друзів. Я не ображусь.

— І в кого ти такий розумний, га? — усміхаюся й куйовджу йому чуба. Міхаель смішно відмахується, вилазить з-за столу й іде слідом.

Ми виходимо на вулицю. З крамниць тягне свіжим житнім хлібом і сіном, яким устелено підлогу від спеки. У повітрі пахне нагрітою деревиною та липами. Десь із бокової вулички долинає весела мелодія шарманки. Кінські копита цокають по розпеченій бруківці, а продавці лимонаду й солодких горішків гучно припрошують перехожих, шукаючи охочих до прохолоди.

— А куди ми йдемо? — питає Міхаель, тупцяючи поряд.

— Туди, де буде цікаво, — усміхаюся куточком вуст. — Хочеш — обери сам.

Він задумується на мить, потім озирається довкола й раптом каже:

— А можна… на Площу Ринок? Там, де той чоловік показує фігурки, що рухаються?

Я киваю. Знаю цього вуличного вигадника — лялькаря, який витягує з коробки дерев’яних лицарів, що б’ються на шворках***. Міхаель обожнює ці вистави.

Ми минаємо Домініканський костел, і я неквапом вигадую для нього історію — про аптекаря, який випадково оживив свої ліки, і ті повтікали з баночок, а тепер ховаються під дахами старого міста. Міхаель сміється — щиро, безтурботно. І мені справді стає легше. 

Діти бігають поміж перехожими, кілька гончарів виставили свої вироби просто на дерев’яних лавах, а з іншого боку хлопчина запускає повітряного змія. 

Ми зупиняємось біля ятки з медовими пряниками. Я купую два — один у формі серця, інший — у вигляді качки. Міхаель одразу тягнеться до качки, хоч я чекав, що він, жартома, віддасть її мені.

— А чому мені дісталося серце, а не качка? — цікавлюсь.

— Фрау Ґертруда каже, що ти — розбійник жіночих сердець, — серйозно відповідає він. — Тож ти, мабуть, любиш усе, що має форму серця. Або просто з’їдаєш їх, — додає після паузи.

Я не стримую сміху.

— І кому це вона таке розповідала?

— Жінці, яка приносить нам молоко та яйця, — каже Міхаель, покусуючи свою качку. Я й собі відкушую шматок свого пряника.

У фрау Ґертруди, схоже, застаріла інформація. Бо останнім часом я почуваюся зовсім не розбійником сердець, а радше здобиччю — тим, кого вполювали і чиє серце міцно тримають у кулаку. Точніше — в кулачку. Маленькому, але сильному. І не відпускають.

Ми вже збираємося звернути до вузької вулички, коли помічаю знайоме обличчя. Пані Марія — дружина аптекаря — повільно йде нам назустріч із кошиком на згині ліктя. Поруч тримається Катря, з білявою косою, яку переплітає яскраво-червоний бант, що весело стрибає з кожним її кроком.