Розділ 13. СОФІЯ

— Софіє, ходи-но сюди, — гукає батько з глибини аптеки.

Я відкладаю ступку з подрібненими листками м’яти та квіток волошки, витираю руки об край лляного фартуха й наближаюся до нього. Батько стоїть біля високої дерев’яної полиці, тримаючи в руках акуратно загорнутий пакунок: вощений папір, перев’язаний щільною ниткою, і знайомий запах бальзамічної мазі просочується крізь обгортку.

— Це для пана Ґустава Вальдбурга. Сьогодні він працює у шпиталі боніфратрів — робить безкоштовну операцію бідоласі, якого привезли в тяжкому стані, — пояснює батько, обережно вкладаючи пакунок мені до рук. — Це саме те, що ми з тобою готували вчора — мазь і настоянка за його рецептом. Неси швидко й обережно, там кожна крапля на вагу золота.

Я не можу стримати блиск в очах. Мені й справді кортить піти до шпиталю — побачити, як працюють лікарі, як усе відбувається насправді: не з книжок, не з розповідей батька, а на власні очі. Уявити себе, бодай на мить, частиною цього світу — світу, де людські життя залежать не від знатності чи грошей, а від точності руху скальпеля, правильності діагнозу й сили руки.

А ще — хоч я й зневажаю Вальдбурга-молодшого, бо після балу всі почуття до нього саме такі: гіркі, колючі, розчаровані — мені все одно хочеться побачити його батька за роботою. Пан Ґустав — жива легенда. 

— Мене до нього пустять? — питаю, обережно стискаючи пакунок. Пахощі мазі — трав’яні, ледь терпкуваті — б’ють у ніс.

— Покажеш ось це, — батько простягає мені акуратно складену записку. Його почерк чіткий, прямий, трохи суворий. — Скажеш, що це терміново. Що пану Ґуставу потрібні ці ліки негайно. Назвеш моє ім’я і тебе впустять.

— Гаразд, — киваю. І, приємно схвильована, з пакунком у руках вибігаю з аптеки.

У шпиталі боніфратрів панує ледь стриманий гамір: черниці та ченці, лікарі, хворі, нужденні — у темних коридорах пахне воском, оцтом і хворим духом. Внутрішній двір прохолодний, а сама будівля — стара, з товстими кам’яними стінами, склепінчастими переходами й вікнами, які пропускають мінімум світла. Я показую записку одному з братів-боніфратрів — той мовчки переглядає її, киває й жестом просить іти за ним.

— Пан Вальдбург якраз готується до операції. Пропустимо вас, але швидко, — шепоче брат, і я ледь стримую хвилювання.

Операційна — світле, біле приміщення з вапняними стінами, великим вікном під самою стелею, двома довгими столами та дерев’яними поличками з фаянсовими глечиками, склянками, пінцетами, ножицями й перев’язувальними матеріалами. 

Я завмираю біля порога. Пан Ґустав у простому халаті з лляної тканини — світлому, підперезаному темним паском — стоїть зі зосередженим виглядом і повільно перебирає хірургічні інструменти на лляному рушнику. Щипці, скальпелі, гачки — кожен предмет блищить від щойно нанесеного спиртового розчину. Він підносить один до світла, уважно вдивляється, ніби зважує не лише його гостроту, а й долю пацієнта.

На столі перед ним — чоловік середнього віку з покаліченою рукою. Плече вивернуте під неприродним кутом, шкіра набрякла й напружена, а трохи нижче — розірвана, з рани сочиться кров. Можна розгледіти гострий уламок кістки, що пробив м’які тканини. Запах заліза і тілесного болю тримається у повітрі, тьмяно змішуючись із оцтом та воском.

Операція, схоже, не з найнебезпечніших, але вимагає точності. І витримки. Тут усе має бути вчасно: рух руки, рух думки, рух дихання.

Я встигаю зробити лише півкроку вглиб — і зупиняюся, наче мене щось ударило. У кімнаті не лише пан Ґустав. Його син також тут.

Звісно. Було б дивно, якби він не допомагав батькові. Але те, що я бачу, викликає зовсім не заздрощі — радше здивування.

Якоб теж у простому халаті з лляної тканини. Проте на цьому схожість із батьком закінчується. Він стоїть осторонь, майже притиснувшись до стіни, мов не частина процесу, а випадковий свідок. Його обличчя — бліде, наче вапно на шпитальних стінах. Під очима — сірі тіні, губи стиснуті в тонку пряму лінію.

Здається, він напружено намагається дихати рівно, ковтає слину, ніби бореться з нудотою.

Раптом його погляд зупиняється на мені. У темних очах — тривожний відблиск, а потім… роздратування? Він відвертається, ніби моя поява — ще один подразник, від якого йому неприємно. 

Я швидко опускаю очі й роблю крок до пана Ґустава.

— Я принесла замовлене, — тихо кажу.

Він киває, не зводячи погляду з хворого.

— Дякую, Софіє. Постав на стіл біля вікна, — бурмоче майже механічно.

Я мовчки виконую вказівку, обережно ставлю пакунок на край столу, застелений чистим полотном.

Мені тут більше нічого шукати.

Я вже роблю крок до дверей, збираючись піти, коли...

Якоб раптово відходить назад, натикається плечем на стіну, заплющує очі — й наступної миті нахиляється до відра в кутку. Його нудить. Різко й безпорадно. Я здригаюся й інстинктивно відвертаюся, але цей звук не сплутаєш ні з чим.

— О Господи… — шепочу собі під ніс,

Мене не лякає сам факт того, що хтось блює. Але я точно не очікувала, що колись побачу Якоба Вальдбурга у такому вразливому, майже принизливому стані. 

Пан Ґустав різко озирається. Його погляд впинається в сина — в очах спалахує роздратування.

— Геть, Якобе! — кидає він холодно. — І поклич когось, хто втримає в руках пінцет краще за тебе.

Якоб мовчки киває. В очах — сором і якесь дивне приречення. Але він не каже ні слова. Йде до дверей, опустивши голову, не глянувши ані на батька, ані на мене.

Я роблю ковток повітря. І раптом — імпульс. Не встигаю його осмислити, не встигаю зважити. Просто говорю:

— Якщо ви не проти… — озиваюсь я, несміливо, але твердо. — Я можу вам допомогти.

Пан Ґустав підводить на мене погляд — пильний, насторожений. Він мовчить кілька секунд, ніби намагається оцінити, чи то нахабство, чи сміливість.

— Умієш тримати руки в спокої? — нарешті кидає.

— Умію, — відповідаю тихо. — В аптеці я працювала з настоянками, мазями, порошками. Допомагала батькові з перемеленням і фасуванням. А ще — перев’язувала пацієнтів. Я знаю, як не тиснути на рану, як тримати шкіру, щоб не травмувати більше, ніж треба. І я багато читала про операції — в книжках і записках медиків.