Розділ 12. ЯКОБ

— Що коїться із Солом? — хмуриться Ян, перехиляючи другий келих вишнівки й киваючи в бік шинкваса, де Соломон удає, ніби допомагає батькові з наливками. Насправді ж — уперто нас уникає. І мене, і Яна. І триває це не день і не два, а вже цілий тиждень. Відтоді як відбувся той бал.

Ми з Яном навідувалися до «Золотого Ґуральника» вже тричі, сьогодні — вчетверте. Сідали за наш звичний столик у кутку, чекали… Марно. Сол лише коротко киває на вітання, приймає замовлення і щезає — то за шинквасом, то в залі. І навіть тепер, коли тут порожньо, він тримається осторонь.

Я знаю — річ не в Янові. У мені. Але я не готовий говорити про те, що сталося того вечора. Усе пішло шкереберть. Я втратив контроль — емоції, які спали десь глибоко, спалахнули зненацька… чи, може, я просто ніколи досі не знав, що здатен відчувати таке.

Жодна панна не залишала в мені таких подряпин, не розбурхувала серце до болю. І ще жодна не змушувала мене так шалено бажати стерти з лиця землі кожного чоловіка, який наважиться на неї поглянути — навіть друга. Але я впораюся. Душевні муки — річ поправна. В “Будинку троянд” добре знаються на тому, як зняти тягар з серця. І саме туди я піду. Бо тільки там можу повернути собі спокій. І рівновагу.

Я мовчки перехиляю келих вишнівки.

Ян клацає пальцями перед моїм обличчям:

— Де ти літаєш, Якобе?

— Ще по одному келиху — й гайда в “Будинок троянд”. Не переймайся, Сол відтане, — кажу, намагаючись говорити бадьоро й трохи легковажно, як завжди.

— Це через доньку аптекаря між вами чорна кішка пробігла? — кидає Ян, примружено зиркаючи на мене.

— Софія тут ні до чого, — відповідаю. Брешу. Бо щойно вимовляю її ім’я — і в грудях усе стискається. Наче намагаюся зішкрябати її з себе, з серця, з пам’яті… але воно не піддається. Лишає подряпини, глибокі й пекучі. І я знаю — це тривожний знак. Моє серце належить лише мені. Моє серце — лише моє і Міхаеля. Там більше не повинно бути місця для когось іще.

— Справді? — не відступає Ян. — То чому ти скривився, ніби проковтнув цілий лимон? І чому тримаєш келих так, наче хочеш його розчавити?

— Мені нічого тобі сказати, — відрізаю, ковтаючи злість разом із вишнівкою. — Ми просто розважалися на балу. Сол героїчно кинувся рятувати Софію з тією обляпаною сукнею, потім віддав їй свою карету, щоб вона дісталася додому. Якщо тебе так цікавить, що було далі — спитай у нього. Або в Софії. Але точно не в мене.

— Я знаю, що сталося на балу. І що було далі. Бо вчора бачився з Яриною, — спокійно, але серйозно каже Ян. — А Терезу я вже висварив за те, що вчудила. Її вчинок — огидний. Але це не пояснює, чому Сол уникає нас, тому я впевнений — є ще щось. 

Він мружиться, як той, хто ось-ось відкопає грандіозну істину.

— Може, досить уже копатися в плітках, як якась баба з базару? — знехотя зводжу брову. — Пішли краще розважимось. Мені нудно.

Я сподівався, що Ян підхопить. Як завжди. Але він мовчить. Лише дивиться на мене довго й твердо.

— Я не піду в “Будинок троянд”, — нарешті каже.

— Що? — я підводжу брову і криво всміхаюся. — Ти захворів? Тобі чаю з ромашкою заварити? Я можу, чесно. Але, гадаю, у борделі тебе й без того вилікують — і значно приємнішими засобами.

— Мені подобається Ярина, — каже він рівно, без жодної усмішки.

Я мовчки доливаю собі вишнівки. Пальці міцно стискають келих, аж суглоби біліють. Не тому, що не вірю — навпаки, повірити в це легко. Ярина гарна. Гарна, як мак — яскрава, усміхнена, дзвінка, така, що не помітиш її тільки якщо сліпий. Але… Ян говорить це так упевнено, ніби не розуміє, наскільки це безглуздо. За два місяці він повернеться до Кракова — до лекцій, латини, університетських клопотів і вечорів у товаристві, де честь міряють дуелями. А Ярина залишиться у Львові. Її світ — це рулони тканини, капризні панянки, що хочуть “точно як у Відні”, і пальці, вколоті голками.

Вони з різних світів. Як келих вина і кухоль води — кожен має свою вагу, але змішані, втрачають і міцність, і смак, і саму суть.

— Залиш дівчину у спокої, — кидаю, сам не очікуючи від себе цих слів.

— Це не твоя справа, — напружено відповідає Ян. — Але раз уже взявся — просвіти мене своїм розумом.

— Я швидше повірю, що Сол одружиться з донькою аптекаря, — кажу, не відводячи погляду, — ніж ти, Ян Займоський, візьмеш за дружину доньку кравчині. Не псуй їй життя.

Секунда тиші.

Потім — удар.

Я не встигаю зреагувати.

Ян з усього розмаху б’є мене в щелепу. Голова різко відкидається назад, скло дзенькає — келих та пляшка валяться на підлогу. 

— Ти дурень, Якобе, — ричить Ян, дихаючи важко, майже гарячково. — І якщо сам не здатен любити, то не лізь і не псуй це почуття іншим!

— Іди до біса, — відрізаю крізь стиснуті зуби й вишкіряюсь. Губа вже набухає, з куточка рота повзе тепла, знайома цівка крові. Я легко міг би розквасити Янові обличчя — удар у корпус, різкий підсічений гак — але не ворушусь. Навіщо? 

— Забираєтеся звідси обидвоє! — раптом гримить знайомий голос.

Сол стоїть просто перед нами. Високий, незворушний. Його погляд — як лезо. Холодний, твердий, спрямований просто на мене.

— Геть. Зараз же, — додає вже тихіше, але без жодної тіні сумніву.

Ян злегка хитається, опускає руки й мовчки відходить убік. Я витираю кров з губ, вдихаю — глибоко, важко — і підводжуюся. Навколо все нечітке, ніби крізь туман. Занадто яскраві лампи, занадто тихий зал. У голові гуде.

Нічого не кажучи, йду до виходу. За спиною дзенькають уламки скла.

Я не повертаюся.

Ноги самі несуть мене до “Будинку троянд”. Там не ставлять запитань. Не дивляться з осудом. І там хоч на годину можна забути, що в середині порожнеча.